«Як чудово було б, якби...» — казали вони на початку; «як чудово буде, коли...» — казали вони тепер.
Та все це було зовсім не так чудово. Вигадки Ніколь заважали йому працювати; крім того, швидке зростання її прибутків останнім часом немовби знецінювало його працю, до того ж, дбаючи про її здоров’я, він не один рік прикидався переконаним домувальником; ця роль ставала дедалі обтяжливішою в замкнутому, нерухомому світі, де він весь час почувався ніби під мікроскопом. І от тепер Дік уже не наважувався зіграти на роялі те, що йому хотілося зіграти; це означало, що він дійшов до краю. Він ще довго стояв у тій великій кімнаті, дослухаючись до тихого дзижчання електричного годинника — дослухаючись до плину часу.
В листопаді море почорніло, хвилі дедалі частіше перехлюпувалися через дамбу, докочуючись до прибережного шосе. Зникли останні сліди літнього життя, пляжі лежали безлюдні й сумні під містралем та дощем. Готель Госса закрився на ремонт і перебудову; риштування навколо літнього казино в Жуан-ле-Пен зростало, прибираючи дедалі химерніших обрисів. Буваючи в Канні чи Ніцці, Дайвери знайомилися з новими людьми — оркестрантами, рестораторами, ентузіастами садівництва, суднобудівниками (Дік купив собі старого човна), членами Syndicat d’initiative (Ініціативна спілка (франц.)—організація, що виявляє місцеві ресурси). Дік і Ніколь придивлялися до своїх слуг, більше уваги приділяли вихованню дітей. Ніколь швидко одужала; в грудні Дік жодного разу не помічав напруженого погляду, судомно стулених уст чи безпричинної посмішки, не чув жодної безглуздої фрази, і на різдво вони поїхали в Швейцарські Альпи.
XIII
Перше ніж увійти, Дік шапочкою обтрусив сніг із синього лижного костюма. У великому холі після чаювання вже повідсовували до стін столи, і підлога, за двадцять років подзьобана, мов віспою, цвяхами лижних черевиків, двигтіла під ногами сотні юних американців — учнів довколишніх інтернатів. Вони сіпалися під веселу мелодію «Не приводь Лулу» або шаленіли в чарльстоні. Тут була колонія молоді простодушної й нерозважливої — штурмові загони багатіїв зосереджувалися в Санкт-Моріці. Бебі Уоррен вважала, що пішла на велику жертву, приїхавши до Дайверів у Гстаад.
Дік зразу побачив сестер крізь примарний розколисаний сонм танцюристів; впадали в око їхні яскраві, як на рекламних плакатах, постаті в лижних костюмах — небесно-блакитному в Ніколь, цеглисто-червоному в Бебі. Молодий англієць щось казав їм, але вони не звертали на нього уваги, заворожені, запаморочені молодіжним танцем.
Рум’яне від морозу обличчя Ніколь освітилося, коли вона побачила Діка.
— А де ж він?
— Спізнився на поїзд, приїде наступним. — Дік сів, заклавши ногу на ногу й погойдуючи важким черевиком. — Знаєте, на вас глянеш — і вже очей не відведеш. Спершу мені аж дух забиває, і тільки потім я вас упізнаю.
Бебі була висока, вродлива жінка, вельми заклопотана тим, що їй уже тридцять. Своїм звичаєм, вона прихопила з Лондона двох супутників — учорашнього кембріджського студента й підстаркуватого розпусника вікторіанського зразка. В Бебі вже виявлялися деякі нахили старої панни — вона здригалася, коли хтось несподівано торкався її, а такі триваліші контакти, як поцілунки чи обійми, відчувала не тілом, а самою лише свідомістю. Вона майже не підкріплювала своїх слів жестом чи позою, зате зовсім по-старомодному тупала ногою й закидала голову. Її не полишало солодко-щемливе передчуття катастрофи й смерті, що мали спіткати кого-небудь з її знайомих, і вона полюбляла розмірковувати про трагічну долю Ніколь.
Молодший з її англійців опікувався сестрами під час лижних прогулянок або лоскотав їм нерви їздою на гірських санках. Дік звихнув ногу, роблячи ризикований телемарк, і.тепер задовольнявся катанням з дитячого горба разом із сином та дочкою або залишався в готелі й попивав квас у товаристві якогось російського лікаря.
— Ти знову нудьгуєш, Діку, — приставала до нього Ніколь. — Познайомився б з якими-небудь молоденькими дівчатками, потанцював би з ними!
— Про що б я з ними розмовляв?
Вона підвищила свій низький, майже хрипкий голос і манірно защебетала:
— Сказав би: «Ах, крихітко, і звідки беруться такі чарівні створіння?» Що ж іще кажуть у таких випадках? — Я не люблю молоденьких дівчат. Вони пахнуть милом і м’ятою. Коли з ними танцюєш, здається, ніби везеш дитячу коляску.
Це була слизька тема, і Дік тримався обачно — намагався навіть не дивитись на тих дівчат, блукаючи поглядом понад їхніми головами.
— Послухайте, я маю багато справ, — сказала Бебі. — По-перше, я одержала листа з дому щодо тієї ділянки, яку в нас називали привокзальною. Частину її давно вже купила залізнична компанія. А тепер та сама компанія викупила в нас і решту ділянки, а належала вона матері. Тепер постає питання, куди вкласти ці гроші.