Перше ніж висловити свої міркування, Дік дав волю фантазії; картина була, що й казати, принадна.
— Ну, а фінансовий бік? — спитав він.
Франц увесь сіпнувся: підборіддя, брови, зморшки на чолі підскочили, пальці, лікті, плечі, м’язи ніг напружилися, напнувши штани, серце підкотилося під горло, а голос зазвучав так, ніби виникав він десь між язиком і піднебінням.
— Отож-бо! Гроші! — гірко вигукнув він. — Грошей у мене мало. Браун продасть клініку за двісті тисяч — у перерахунку на долари. Крім того, модерні-за-ція, — він невпевнено посмакував нове слово, — обійдеться в двадцять тисяч доларів. Але ця клініка — золоте дно. Запевняю вас — я переглянув їхні бухгалтерські звіти. Вклавши в неї двісті двадцять тисяч доларів, ми можемо розраховувати на твердий прибуток у розмірі...
Бебі аж палала з цікавості, було б просто нечемно не залучити її до розмови.
— Вам знайоме це правило, Бебі, — звернувся до неї Дік, — якщо європеєць хоче конче зустрітися з американцем, то це означає, що мова йтиме про гроші!
— Не розумію, — невинно відповіла вона.
— Оцей молодий приват-доцент вважає, що ми з ним повинні організувати великий бізнес, цебто відкрити заклад для душевнохворих янкі.
Франц звів стривожений погляд на Бебі, а Дік тим часом провадив далі:
— Але хто ми такі, Франце? У вас за душею тільки ім’я, а в мене — два підручники. Чи вистачить цього, щоб принадити пацієнтів? І потім, я теж не маю таких грошей — навіть десятої частини. — І коли Франц недовірливо всміхнувся, додав: — слово честі, не маю. Ніколь і Бебі багаті, як крези, але мені ще не вдалося накласти руку на їхнє багатство.
Тепер усі слухали їхню розмову, можливо, і та дівчина за сусіднім столом, подумав Дік. Ця думка потішила його. Він вирішив: нехай Бебі поговорить за нього; ми часто надаємо жінкам слово в тих випадках, коли вони нічого вирішити не можуть. Бебі обернулася раптом у свого діда, заговорила холодно і розважливо:
— А як на мене, вам варто обміркувати цю пропозицію, Діку. Я не чула, правда, що казав доктор Грегоровіус, але мені особисто здається...
Дівчина за сусіднім столом нахилилася в хмарі диму й підняла щось з підлоги. Обличчя Ніколь — він бачив його просто перед собою, — її врода, зворушлива й зазивна, викликала в ньому, як завжди, бажання прихистити й приголубити її.
— Обміркуйте це, Діку, — схвильовано наполягав Франц. — Не можна писати книжки з психіатрії, не маючи сталої клінічної бази. Юнг, Блейлер, Фройд, Форель, Адлер — усі вони черпають матеріали для своїх праць, щоденно спостерігаючи випадки нервових захворювань.
— Дік спостерігає мене, — засміялася Ніколь. — Одного цього випадку йому, напевно, задосить.
— То зовсім інше, — обережно відказав Франц.
А Бебі вже думала: якби Ніколь жила при клініці, за неї можна було б не турбуватися.
— Нам треба все як слід обміркувати, — сказала вона.
Її зухвалість потішила Діка, але він вирішив присадити її.
— Дякую за щедрість, за вашу готовність купити мені клініку, Бебі, — промовив він лагідно. — Але вирішувати все-таки буду я сам.
Зрозумівши свою нетактовність, Бебі швиденько відступилася.
— Ну, звичайно.
— Це питання таке важливе, що зразу його не вирішиш. Зокрема, я не уявляю себе й Ніколь у ролі постійних мешканців Цюріха. — Він обернувся до Франца, вгадавши наперед, що той скаже: — Так-так, знаю. В Цюріху є і газ, і водогін, і електрика — я там прожив три роки.
— Я не квапитиму вас із відповіддю, — сказав Франц. — Але я певен, що...
Сто пар п’ятифунтових черевиків затупотіли до виходу, і Дік із своїми супутниками подався слідом за натовпом. Надворі, в холодному світлі місяця, він знову побачив ту дівчину — вона прив’язувала свої санки до довгої валки інших. Вони знайшли свої сани, вмостилися на них, і під сухий виляск батогів коні шарпнули посторонки, розітнули грудьми нічне повітря. Повз них пробігали й стрибали в інші сани темні постаті, наймолодші спихали одне одного в пухнастий сніг, щодуху гналися за кіньми і, засапані, падали в сани або гукали, щоб їх не кидали. Довкола розкинулися тихі, сонні поля; кавалькада линула крізь обшир високий та безмежний. Коли зникло світло осель, люди принишкли — немов первісний інстинкт примушував їх наслухати, чи не виють вовки в снігових розлогах.