— А тепер скажіть мені, Франце, — промовив він, — чи можна, просидівши ніч у пивниці, розраховувати на те, що наступного ранку пацієнти вам довірятимуть? Та вони ж відразу побачать, що ви не лікар, а раб свого шлунка!
— Я йду спати, — оголосила Ніколь.
Дік провів її до ліфта.
— Я б теж пішов, але мені ще треба довести Францові, що я ніякий не клініцист.
Ніколь увійшла до кабіни.
— Бебі дуже практична жінка, — задумливо сказала вона.
— Якщо хочеш знати, твоя Бебі...
Двері ліфта стулилися, і Дік подумки договорив під рівне гудіння підйомника:«Твоя Бебі — міщанка і егоїстка».
Але через два дні, їдучи з Францом саньми на залізничну станцію, Дік сказав, що зважив усе і схильний прийняти його пропозицію.
— Ми, видно, попали в зачароване коло, — признався він. — Темп життя, який ми обрали, вимагає дедалі більшого напруження, і Ніколь цього не витримає. А нашій літній ідилії на Рів’єрі однаково прийшов край — наступного року туди, очевидно, з’їдеться весь бомонд.
Вони проїздили повз гірські ковзанки, над якими лунали віденські вальси й на тлі блідо-блакитного неба м'айоріли прапори різних шкіл.
— Що ж, сподіваюсь, що ми впораємося, Франце. Ні з ким іншим я б на це не наважився.
Прощай, Гстааде! Прощайте, рум’яні обличчя, холодні, свіжі квіти, сніжинки в темряві. Прощай, Гстааде, прощай!
XIV
Дікові снилася війна; о п’ятій він прокинувся й підійшов до вікна, що виходило на Цугське озеро. Сон починався похмуро-врочисто: сині мундири крокували через темну площу за оркестром, що грав другу частину «Любові до трьох апельсинів» Прокоф’єва. Потім були пожежні машини — недобра прикмета, і, нарешті, моторошний бунт поранених на санітарному пункті. Дік увімкнув нічну лампочку й докладно занотував увесь цей сон, завершивши запис напівглузливою фразою: «Тилова контузія».
Він сидів край ліжка, і йому здавалося, що довкола нього порожнеча — порожня кімната, порожній будинок, порожня ніч. У сусідній спальні Ніколь пробурмотіла щось жалібне вві сні, і йому стало шкода її в її підсвідомій самотності. Для нього час то застигав, то раптом зривався на шалений біг, і роки починали мигтіти, мов перемотувана кінострічка, але для Ніколь роки спливали за годинником, за календарем, за днями народження, які чимраз болючіше нагадували про недовговічність її вроди.
Ось і ці півтора року на Цугському озері були для неї змарнованим часом; пори року різнилися тільки тим, що обличчя шляхових робітників червоніли в травні, темнішали в червні, робилися чорними у вересні, а на весну знову встигали побіліти. Одужавши після першого нападу хвороби, вона так багато сподівалася від життя, була сповнена таких райдужних надій, а виявилося, що в неї є лише Дік та діти, яких вона ростила без справжньої любові, мов узятих на виховання сиріт. Їй здебільшого подобалися люди бунтівної вдачі, але спілкування з ними тільки шкодило їй, порушувало її спокій; вона дошукувалася в них джерел життєздатності, джерел, що живили їхню незалежність, чи творчу уяву, чи впертість та наполегливість, але дошукувалася даремно, бо секрети їхньої сили таїлися в давно забутих боріннях дитинства. А їх самих цікавило в Ніколь тільки зовнішнє — врода, оманлива гармонія, під якою ховалася її хвороба. І вона була самотня, володіючи Діком, який не хотів, щоб ним володіли.
Дік не раз намагався послабити свою владу над нею, але завжди марно. Вони часто бували щасливі разом, багато чудових безсонних ночей провели вони, кохаючись і розмовляючи, але завжди він, одвертаючись од неї, замикався в собі, а вона лишалася ні з чим — трималася за це Ніщо, дивилася на нього, називала його різними іменами, але знала: це тільки надія, надія на те, що він незабаром знову повернеться до неї.
Дік скрутив подушку в твердий валик, підсунув її під потилицю, як роблять японці, щоб уповільнити кровообіг, і знову заснув. Ніколь встала, коли він уже голився, і він чув, як вона ходить по кімнатах, віддаючи короткі накази дітям та слугам. Ланьє прийшов подивитись, як батько голиться, — відколи вони оселилися при клініці, він з особливою повагою й любов’ю ставився до батька і з перебільшеною байдужістю — майже до всіх інших дорослих; пацієнти видавалися йому або диваками, або нудними й нестерпно чемними істотами — ходячими ляльками, а не людьми. Він був гарний, кмітливий хлопець, і Дік віддавав йому багато часу; їхні стосунки нагадували стосунки між добрим, але вимогливим офіцером і шанобливим солдатом.