— Чому, коли ти голишся, в тебе завжди лишається трохи піни на маківці? — спитав Ланьє.
Дік обережно розтулив намилені губи.
— Уяви собі — не знаю. Мене це самого дивує. Напевно, піна потрапляє на вказівний палець, коли я підрівнюю бачки, але як вона потім опиняється на маківці — не збагну.
— Я завтра простежу із самого початку. — До сніданку більше запитань не буде? — Та хіба це запитання?
— Аякже. Я тобі його зараховую.
Через півгодини Дік вийшов з дому й попрямував до адміністративного корпусу. Йому вже сповнилося тридцять вісім, він ще не носив бороди, але тепер лікар угадувався в ньому легше, ніж на Рів’єрі. Вже півтора року він жив і працював у клініці, безперечно, одній з найкращих у Європі. Як і заклад Домлера, це була клініка нового типу — не один темний, похмурий будинок, а окремі котеджі, що хоч і були мальовничо розкидані, але утворювали насправді продумане ціле. Дік і Ніколь покладалися на власний смак у питаннях планування та перебудови — все тут справді тішило око, і кожен психіатр, що бодай проїздом опинявся в Цюріху, неодмінно навідувався сюди. Якби ще додати будиночок для спортивного інвентаря, клініку важко було б відрізнити від заміського клубу. Корпуси «Шипшина» й «Буки», укріплені й майстерно замасковані темниці, були відгороджені від головного будинку зеленими гайками. Далі лежали городи, на яких працювали і пацієнти. Три майстерні для лікування працею містилися під одним дахом, і з них доктор Дайвер розпочинав свій ранковий обхід. У сонячній столярні стояв приємний запах тирси, запах давноминулого дерев’яного віку; тут завжди стругали, пиляли, майстрували кілька мовчазних чоловіків, які тільки поважно дивились на нього, коли він підходив. Дік, який сам непогано знався на столярстві, зупинявся на хвилинку й заводив розмову про якість інструментів — тоном спокійним, уважливим, щиро зацікавленим.
Поряд була палітурна майстерня, призначена для найрухливіших пацієнтів, які, проте, не завжди мали найбільші шанси на одужання. В третій майстерні вишивали бісером, ткали й карбували на міді. Хворі, що працювали тут, часом полегшено зітхали — немов остаточно вирішивши відкинути нерозв’язну задачу, але їхні зітхання означали тільки початок нового перебігу думок, які шикувалися не в пряму лінію, як у людей нормальних, а в замкнуте коло. Коло за колом і знову коло — і так безнастанно. Але яскраві барви матеріалів, з якими вони працювали, створювали у випадкових відвідувачів короткочасне враження, що тут усе гаразд, як у дитячому садку. Ці пацієнти зустрічали доктора Дайвера радісними усмішками. Взагалі вони любили його більше, ніж доктора Грегоровіуса. Ті, хто встиг спізнати інше життя, інший світ, віддавали перевагу Дікові. Але були й такі, що звинувачували його в недостатній уважливості, в нещирості й хизуванні. Власне, це мало відрізнялося від того, як ставилися до Діка нормальні люди, тільки тут усі почуття були загострені й викривлені.
Одна англійка заговорила з ним на тему, яку вважала своєю монополією.
— Чи буде в нас сьогодні музика?
— Не знаю, — відповів він. — Я ще не бачив доктора Ладіслау. А як вам сподобався вчорашній концерт місіс Закс і містера Лонгстріта?
— Так собі.
— По-моєму, вони грали чудово — особливо Шопена. — А по-моєму, так собі.
— Коли ж, нарешті, ми почуємо вашу гру?
Вона знизала плечима, потішена, як завжди, цим запитанням.
— Колись почуєте. Але я граю так собі.
Всі знали, що вона зовсім не вміє грати, — дві її сестри були талановитими музикантами, а вона не здолала навіть вивчити ноти.
З майстерні Дік пішов до «Шипшини» й «Буків». Зовні ці будиночки виглядали так само затишно, як і інші. Ніколь сама проектувала опорядження приміщень, шукала найкращого способу замаскувати грати, засуви й болти, якими були міцно пригвинчені меблі. Вона вкладала в це чимало якщо не винахідливості, то вигадки — ідеї підказувала їй сама проблема, — і невтаємниченому ніколи б не спало на думку, що філігранні металеві візерунки на вікнах надійно замінюють кайдани, що модні на вигляд крісла з гнутих металевих трубок міцніші від їхніх масивних прототипів з минулих епох: навіть вази для квітів кріпилися в залізних затискачах, і будь-яка оздоба, будь-який пристрій були так само необхідні на своєму місці, як опори в каркасі хмарочоса. В кожній кімнаті Ніколь зуміла використати все, що можна. А коли її хвалили, вона, відмахуючись, називала себе майстром-слюсарем.
Тим, у кого стрілка в компасі не була розмагнічена, багато що видалося б тут незрозумілим. У чоловічому відділенні «Шипшини» був хворий-ексгібіціоніст, розмови з яким часом потішали Діка. Цей дивний миршавий чоловічок вважав, що якби йому дозволили безборонно пройти голим від Тріумфальної арки до площі Згоди, багато проблем зникло б — і Дік схилявся до думки, що він, можливо, має слушність.