«...не для вас, — мало не промовив він уголос. — Ви надто слабкі для такої ризикованої гри».
І все-таки вона, в страхітливій величі свого болю, викликала в Діка нездоланний, майже фізичний потяг, йому хотілося взяти її на руки й пригорнути до себе, як він не раз пригортав Ніколь, він із ніжністю думав навіть про її помилки, бо вони були невід’ємною частиною її єства. Помаранчеве світло, що соталося крізь опущені штори, нерухоме, як мумія, тіло на ліжку, пляма обличчя, голос, що волав з безодні страждань, не знаходячи живого відгуку...
Коли він підвівся, сльози, мов потік лави, ринули в її пов’язку.
— В цьому має бути якийсь сенс, — прошепотіла вона. — Таке не може спіткати людину безпричинно.
Дік нахилився й поцілував її в чоло.
— Нам усім треба бути розважливими, — сказав він.
Вийшовши, він послав до неї доглядальницю. Він мав відвідати ще кількох хворих, і на черзі була тепер п’ятнадцятирічна американка, вихована за принципом, що дитині все дозволено; його щойно повідомили, що вона обстригла собі волосся манікюрними ножицями. Випадок був майже безнадійний — спадковий невроз, обтяжений неправильним вихованням. Її батько, людина цілком нормальна й сумлінна, намагався всіляко боронити своє нервове потомство від життєвих знегод, а домігся тільки того, що діти виросли зовсім непристосованими до будь-яких несподіванок, що їх на кожному кроці підкидає нам життя. Наперед знаючи, що його слова будуть для неї пустим звуком, Дік сказав їй тільки:
— Гелен, будь ласка, не роби більше нічого, не порадившися з медсестрою. Обіцяєш?
Але чого варта обіцянка душевнохворої людини?
Потім Дік зайшов до хирлявого емігранта-кавказця, надійно сповитого в щось, схоже на гамак, який раз у раз занурювали в теплу ванну. У сусідній палаті перебували три дочки португальського генерала, хворі на майже непомітно прогресуючий парез. Останнім у цьому обході був хворий психіатр. Кілька хвилин Дік запевняв його, що він одужує, явно одужує, а той жадібно слухав, не зводячи очей з його обличчя, бо надія, яку він черпав з голосу доктора Дайвера, була останньою ниточкою, що зв’язувала його з реальним світом.
Після обходу Дік звільнив з роботи ледачого санітара, — а там надійшов час другого сніданку.
XV
Спільні трапези з хворими завжди гнітили Діка. Певна річ, мешканці «Шипшини» та «Буків» участі в них не брали, і на перший погляд могло видатися, ніби за столом зібралося звичайнісіньке товариство, якби не меланхолійна атмосфера, що панувала в їдальні. Присутні тут лікарі підтримували розмову, але пацієнти їли мовчки, втупившись очима в тарілку, — так, наче встигли на цей час втомитися чи погано почувалися на людях.
Після сніданку Дік повернувся додому. Ніколь сиділа у вітальні. Коли він увійшов, вона якось дивно глянула на нього й простягла йому папірець.
— Прочитай це.
Дік розгорнув папірець. Це був лист від пацієнтки, яка недавно і, як попереджали її лікарі, передчасно виписалася з клініки. В листі вона недвозначно звинувачувала доктора Дайвера в тому, що він звів її дочку, яка перебувала в клініці при ній під час загострення хвороби. Безперечно, місіс Дайвер, говорилося на закінчення, буде цікаво про це довідатися й зрозуміти, «що являє собою її чоловік».
Дік ще раз перечитав лист. Хоч він був написаний чіткою й лаконічною мовою, ясно було, що двторка його — ненормальна. Тільки один раз Дік і дівчина, про яку йшлося — маленька кокетлива брюнетка, — були разом не на людях — на прохання дівчини він підвіз її на своїй машині до Цюріха, а ввечері привіз назад. На прощання він поцілував її, майже поблажливо, не надаючи цьому поцілункові ніякого значення. Вона робила потім спроби продовжити флірт, але він лишився байдужим. Після цього, а може, і через це, дівчина перейнялася неприязню до нього й незабаром забрала матір із лікарні.
— Це лист божевільної, — сказав він. — Я на ту дівчину не звертав уваги. Вона мені не подобалася.
— Так, я намагалася переконати себе в цьому, — сказала Ніколь.
— Невже ти хоч на мить повірила?..
— Я весь час переконувала себе...