— Я хочу поїхати звідси, — сказав він Францові. — На місяць-півтора, на скільки можна буде.
— Авжеж, їдьте, Діку. Адже ми так і домовлялися з самого початку — просто ви самі не виявляли досі бажання. Якщо ви з Ніколь...
— Я не поїду з Ніколь. Я хочу поїхати сам. Цей останній випадок зовсім доконав мене. Якщо мені щастить поспати бодай дві години на добу, то це одне з чудес Цвінглі.
— Отже, ви хочете взяти розпустку?
— Це не те слово. Не «розпустку», а «відпустку». Скажіть, чи ви впораєтеся тут без мене, якщо я поїду на берлінський з’їзд психіатрів? Ось уже три місяці Ніколь поводиться спокійно, і її цілком влаштовує ця нова доглядальниця. Господи боже, Франце, ви єдина людина в світі, до якої я можу звернутися з таким проханням.
Франц гмукнув собі під ніс — хтозна, може і йому колись набридне дбати тільки про добро свого компаньйона.
Наступного тижня Дік вилетів з Цюріхського аеродрому до Мюнхена. Лише коли великий літак з гуркотом знявся в блакитну височінь, він відчув, як страшенно втомився. Його долала безмежна, непереборна млявість. І він віддався їй, не бажаючи думати ні про що, — хай хворі хворіють, мотори гудуть, а льотчик веде собі літак. Він не мав наміру відвідувати засідання з’їзду, бо і так усе знав наперед: Блейлер і старший Форель зроблять доповіді, які він з більшою користю для себе зможе згодом прочитати вдома, потім який-небудь американець доповість про те, як він успішно лікує dementia praecox (раннє недоумство (лат.)) вириванням зубів чи видаленням мигдалин, і всі слухатимуть із напівіронічною повагою — ще б пак, адже Америка така могутня й така багата. Крім цього американця, будуть інші — рудий Шварц з обличчям святого й невичерпною терплячістю, яка дозволяє йому роздвоюватися між Старим і Новим світом, і кілька десятків схожих на гицлів лікарів-комерсантів, що приїхали почасти для підвищення престижу, а отже, й розширення клієнтури у прибутковій судово-психіатричній практиці, а почасти для того, щоб піднабратися новітніх софізмів, таких незамінних у їхньому професійному штукарстві, де все ставиться з ніг на голову. Будуть також цинічні латиняни і який-небудь фройдист із Відня. Єдиним вартим уваги з-поміж них буде великий, незворушний і невтомний Юнг, який однаково вільно почувається і в хащах антропології, і в питаннях дитячих неврозів. Спочатку на з’їзді тон задаватимуть американці, і все нагадуватиме обстановку в якому-небудь Ротарі-клубі, потім своє візьме сильніша традиціями європейська завзятість, а під кінець американці витягнуть свій головний козир — повідомлять про нові великі пожертви й стипендії, про заснування нових лікарень та коледжів, і приголомшені цифрами європейці зблякнуть і принишкнуть. Але він усього цього не побачить.
Вони летіли над відрогами Форарльберзьких Альп, і Дік бездумно милувався красою гірських сіл. У полі зору весь час було їх чотири-п’ять, кожне неодмінно з церковкою посередині. Все так просто, якщо дивитися на землю з літака, — просто, як у похмурій грі з солдатиками чи ляльками. Напевно, так згори дивляться на світ відставні урядовці й полководці, та й взагалі всі ті, хто відійшов від марноти людської. В усякому разі, так було непогано відпочивати.
Якийсь англієць, що сидів у кріслі через прохід, спробував зав’язати з ним розмову, але останнім часом Дік відчував неприязнь до англійців. Англія нагадувала йому багатія, що, повернувшись додому після дикої оргії, задобрює своїх домашніх, мило балакаючи з кожним із них, хоча всі вони розуміють, що він хоче повернути собі самоповагу, щоб знов утвердитися господарем у домі.
Дік мав із собою кілька журналів, куплених навмання в аеродромному кіоску: «Сенчері», «Моушн пікчер», «Іллюстрасьйон», «Флігенде блеттер», але він їх ще навіть не розгортав: куди приємніше було подумки спускатися до тих сіл унизу і тиснути руки їхнім жителям. Він відсиджував відправи в церквах, як колись відсиджував їх у батьковій церкві в Буффало, серед накрохмаленої затхлості святкових убрань. Він уважно слухав премудрості Близького Сходу, вмирав на хресті й лягав у сиру землю під затишною церковкою і, як колись, відчуваючи на собі погляд дівчини з сусідньої лави, вагався, скільки центів покласти на тацю — п’ять чи десять.
Англієць перемовився з ним кількома незначущими словами, потім раптом попросив у нього журнали, і Дік радо віддав їх йому, а сам почав думати про маршрути своєї подорожі. Почуваючись вовком в овечій шкурі у своїй кофті з ворсистої австралійської вовни, він з насолодою малював собі одвічну красу Середземномор’я, пропечену сонцем землю під оливами, селяночку з-під Савони в затінку дерев — обличчя зелене й рожеве, як кольори в ілюстрованому требнику. Він візьме її на руки і, викрадаючи, перенесе через кордон...