Гори височіли над самим містом, і все-таки Швейцарія була далеко. І Ніколь була далеко. Ввечері, гуляючи по темному саду, він думав про неї, відстань сприяла роздумам, і він згадував усе найкраще, що в ній було. Згадалось, як одного разу вона прибігла до нього по зарошеній траві в тоненьких наскрізь промоклих капчиках. Стала на його черевики, пригорнулася й звела до нього обличчя, мов розгорнуту книжку.
— Подумай про те, як ти кохаєш мене, — прошепотіла вона. — Я не прошу, щоб ти завжди кохав мене так, але, будь ласка, запам’ятай цю мить. Запам’ятай, що десь у глибині самої себе я завжди буду така, як тепер.
А Дік утік від неї, рятуючи себе, — і тепер він думав про це, він загубив себе, хтозна коли, якого дня, тижня, місяця чи року. Колись він умів зазирати в сутність речей, розв’язувати найскладніші рівняння життя як найпростіші проблеми своїх найпростіших пацієнтів. Але за роки, що минули, відколи він уперше побачив Ніколь, мов квітку під каменем, на березі Цюріхського озера, і до зустрічі з Розмері, ця здатність притупилася в ньому.
Батькові поневіряння по вбогих парафіях навчили його, хлопця загалом безкорисливого, цінувати гроші. Але він не керувався природними прагненнями до забезпеченого життя — ніколи він не був такий упевнений у своїх силах, такий внутрішньо незалежний, як тоді, коли одружувався з Ніколь. І все-таки його купили, як gigolo (платний танцюрист у дансингу (франц.)), і він якимсь чином дозволив, щоб увесь його арсенал замкнули в уорренівських сейфах.
«Треба було укласти шлюбну угоду за європейським звичаєм; але не все ще втрачено. Вісім років я змарнував, намагаючись навчити багатіїв азів людської порядності, але я ще можу постояти за себе. Я маю в руках ще багато козирів».
Він гуляв між рудих трояндових кущів і запашних вологих острівців папороті. Як на жовтень, погдда стояла тепла, але йому не було душно в грубій твідовій куртці, застебнутій під коміром на гумову петельку. Від чорного обрису дерева відокремилась якась постать, і він здогадався, що це та дівчина, яку він бачив у вестибюлі, коли йшов на прогулянку. Він був закоханий тепер у всіх гарненьких жінок, яких зустрічав, у їхні обриси, що темніють удалині, в їхні тіні на стінах.
Дівчина стояла спиною до нього, милуючись розливом міських вогнів. Він черкнув сірником, сподіваючись, що вона озирнеться, але вона й не ворухнулася.
Що це, заохочення? Чи, навпаки, цілковита байдужість? Він давно відійшов від того світу, де люди мають прості бажання і просто їх задовольняють, і це робило його невпевненим і нерішучим. Може, завсідники тихих курортів мають особливий код, за яким швидко знаходять одне одного?
А що, як. наступний хід має зробити він сам? Дитина, зустрівши іншу, незнайому дитину, всміхається до неї й каже: «Пограймося разом!»
Він підійшов ближче, тінь хитнулася вбік. Певне, зараз він дістане відкоша, як баламутний комівояжер з почутого колись анекдота. Серце гучно калатало в грудях: ще мить — і він торкнеться не вивченого, не дослідженого, не проаналізованого, того, що не піддається поясненню. Раптом він повернув назад, і дівчина зразу ж ворухнулася, порушивши візерунок чорного листя, частиною якого була, обійшла лаву і неквапною, але рішучою ходою пішла до готелю.
Наступного ранку Дік з двома альпіністами й провідником піднявся в гори. Приємно було, коли найвищі пасовиська залишилися внизу й навздогін їм долинав тільки дзенькіт дзвоників. Дік тішився наперед ночівлею в гірській хатині на Бірккаршпітце, йому подобалася власна втома і владний тон провідника, і він радів з того, що тут його ніхто не знає. Але опівдні погода зіпсувалася: сипнув град, у горах загуркотів грім. Дік та один альпініст хотіли йти далі, але провідник рішуче відмовився. Довелося, зціпивши зуби, повертатися назад, до Інсбрука, з тим щоб уранці спробувати ще раз.
Після обіду й пляшки терпкого місцевого вина, випитої у порожньому ресторані, Дік відчув раптом дивний неспокій; причину його він зрозумів тільки тоді, коли згадав учорашню зустріч у саду. Перед вечерею він знову побачив ту дівчину у вестибюлі й у погляді її прочитав згоду, але з гіркотою подумав: «Навіщо? Свого часу я міг би мати скільки завгодно гарненьких жінок, але навіщо починати все тепер, коли від колишніх ж а дань лишилася тільки бліда тінь? Навіщо?»