— Ні, не зараз... Я сьогодні не можу.
Зціпивши зуби, він загнав свою жагу в далекий закуток свідомості, підняв її, тендітну й легку, над собою й удавано легковажно промовив:
— Це не так уже й важливо, люба.
Тепер, коли він дивився на неї знизу вгору, обличчя в неї було зовсім інше, ніби раз і назавжди осяяне місяцем.
— За законом найвищої поезії це мало б статися саме з вами, — сказала вона.
Вивільнившись з його обіймів, вона підійшла до дзеркала й долонями пригладила скуйовджене волосся. Потім присунула до ліжка стілець і погладила Діка по щоці.
— Скажіть мені правду про себе, — попрохав він.
— Я завжди казала вам правду.
— Можливо. Тільки вона чомусь не тримається купи. Обоє засміялися, але він провадив своєї:
— Ви справді ще невинні?
— Отако-о-о-ї! — проспівала вона. — Я мала шістсот сорок коханців! Чи таку відповідь ви хотіли почути?
— Це звісно, не моя справа...
— Ви цікавитеся мною як психолог?
— Я вважаю вас цілком нормальною двадцятидворічною дівчиною, що живе в тисяча дев’ятсот двадцять восьмому році, а через те припускаю, що ви вже спізнали радість кохання.
— Все, що було, завершувалося нічим, — відповіла вона.
Дік не міг повірити їй і намагався вгадати, чи вона навмисне зводить між ними перепону, чи хоче піднести в його очах значення своєї жертви на випадок, якщо вирішить піддатися.
— Хочете прогулятися по Пінчіо? — запропонував він.
Він обсмикнув на собі костюм, причесався. Мить надійшла, і мить минула. Три роки Дік був для Розмері ідеалом чоловіка, героєм-лицарем. Вона не хотіла, щоб він був як усі, а він зустрів її тією самою настирливою вимогою, неначе хотів відібрати в неї частку її самої і винести в кишені.
Коли вони йшли по траві між херувимами й філософами, фавнами й водяними каскадами, вона взяла його під руку й довго примощувалася, аж поки знайшла найзручнішу позу— немовби обирала й нарешті обрала її раз і назавжди. Потім зірвала галузку і розламала її, але вона була без соку. І раптом, обернувшись до Діка, побачила на його обличчі те, що так хотіла побачити. Вона схопила його руку в рукавичці й поцілувала, а потім почала підстрибувати, як дитина, аж поки він не всміхнувся, і тоді й вона засміялася, і обом полегшало на серці.
— Я не можу провести з вами вечір, любий, бо давно вже домовилася на сьогодні з одними знайомими. Але якщо ви встанете раненько, я візьму вас із собою на зйомки.
Дік пообідав сам у готелі, рано ліг і о пів на сьому вже чекав Розмері у вестибюлі. В машині вона сиділа поряд з ним, свіжа і осяйна в промінні вранішнього сонця. Вони виїхали через Порта-Сан-Себастіано на Віа Аппіа, яка привела їх до величезного макета Колізею, більшого, ніж справжній Колізей. Розмері віддала Діка під опіку якогось чоловіка, який показав йому декорації: бутафорські арки, і лави амфітеатру, і посилану піском арену. Розмері мала зніматися в сцені, дія якої відбувається в темниці для в’язнів-християн. Вони підійшли до місця зйомки й побачили, як Нікотера, один із численних кандидатів у нові Валентіно, хвацько походжає перед десятком «полонянок», що не зводили з нього меланхолійних, страхітливо підчорнених очей.
З’явилася Розмері в туніці до колін.
— Дивіться уважно, — прошепотіла вона Дікові. — Я хочу знати вашу думку. На чорновому перегляді всі казали...
— Що таке чорновий перегляд?
— Це коли дивляться матеріали, зняті напередодні. Так от, усі казали, що в мене вперше з’явилося щось сексуальне...
— Я щось цього не помічаю.
— Так то ж ви! А я вірю, що з’явилося.
Нікотера в своїй леопардовій шкурі заговорив з Розмері, улесливо зазираючи їй у вічі, а освітлювач щось доводив режисерові, поклавши руку йому на плече. Потім режисер сердито скинув з плеча руку освітлювача й почав витирати спітнілий лоб, а провідник Діка зауважив:
— Він знову надудлився, та ще й як!
— Хто? — спитав Дік, але, перше ніж той встиг відповісти, режисер підскочив до них.
— Це хто ж надудлився? Я? Та ви самі надудлилися!—він рвучко обернувся до Діка, немов запрошуючи його бути суддею. — Сам надудлиться, а потім кричить, що всі п’яні! — Він ще раз люто зиркнув на провідника, а тоді плеснув у долоні. — Всі на місця, починаємо!
Дік почувався так, наче завітав у гості до великої й метушливої родини. Якась актриса підійшла до нього й хвилин п’ять з ним балакала, вважаючи його за актора з Лондона. Зрозумівши свою помилку, вона страшенно знітилася і втекла. Майже вся ця родина дивилася на решту людства або згори вниз, або знизу вгору, але перші переважали. А втім, усе це були сміливі, працьовиті люди, що полонили уяву нації, яка протягом десятиріччя прагнула тільки розваг.