Так, ці троє були зовсім інші. Барбан, найпростіший з-поміж них, скептичніший і охочіший поглузувати, здавався трішечки нещирим, навіть зарозумілим. У вдачі Ейба Норта сором’язливість поєднувалася з якимсь відчайдушним гумором, що водночас і приваблював, і відстрашував Розмері. Інстинкт підказував їй, що цілісність її власної вдачі буде перепоною для нього: вони не знайдуть спільної мови.
Потім вона перевела погляд на Діка Дайвера і замилувалась ним: «Ні, якщо в світі існує ідеальний чоловік, то — ось він». Сонце і вітер забарвили в мідний колір його обличчя, і той же відтінок мало його коротко підстрижене волосся й легкий пушок на руках. Очі сяяли сталевою блакиттю. Ніс був трошки загострений, а голову він тримав так, що не лишалося сумніву, до кого він звертає свої слова чи погляд — втішний вияв поваги до співрозмовника, бо, зрештою, чи так уже часто на нас дивляться? Хіба що вряди-годи скине хтось на тебе оком, цікавим чи байдужим — і все. Голос його, ледь співучий, на ірландський манір, звучав приязно й щиро, та водночас Розмері відчувала в ньому твердість, самовладання й витримку — якості, властиві їй самій. Так, вона віддала б своє серце йому і тільки йому, і Ніколь, підвівши голову, побачила, що він їй сподобався, але й почула тихе зітхання — він-бо вже належав іншій!
Опівдні на пляжі з’явилося подружжя Маккіско в супроводі місіс Абрамс, містера Дамфрі й сеньйора Кампіона. Вони принесли з собою новий великий парасоль, поставили його, скоса позираючи на Дайверів, і самовдоволено залізли під нього — всі, крім містера Маккіско, який зневажливо вмостився на осонні спиною до них. Працюючи грабельками, Дік пройшов повз них і, повернувшись, стиха повідомив:
— Ті двоє молодиків читають «Правила етикету».
— Готуються вступити у вищий світ, — сказав Ейб.
Мері Норт, та засмагла молода жінка, яку Розмері першого дня побачила на плоту, повернулася після купання й сказала із пустотливою усмішкою:
— От і маємо тут знову пана й пані Морепоколіно!
— Обережно, це ж його друзі, — нагадала їй Ніколь, показуючи на Ейба. — Цікаво, чому він не підходить до них? Невже його більше не тягне туди?
— Тягне, звісно, — озвався Ейб. — Тільки в протилежний бік.
— Так і знала, що цього літа тут не буде де голки встромити, — зітхнула Ніколь. — А це ж наш пляж, Дік розчистив його від цілої гори каміння. — І притишено, щоб не почуло тріо нянь-англійок під сусіднім парасолем, додала: — А втім, краще вже отака публіка, ніж торішні англійці, які цілий божий день квоктали на весь пляж: «Ой, яке синє море! Ой, яке ясне небо! Ой, як почервонів носик у маленької Неллі!»
Розмері подумала, що не хотіла б мати Ніколь за ворога.
— Але ви не бачили головного. Адже тут була бійка! — вела далі Ніколь. — За день до вашого приїзду отой чоловік із прізвищем, схожим на назву якоїсь марки бензину чи маргарину...
— Маккіско?
— Атож, він посварився з дружиною, й вона сипнула йому в обличчя жменьку піску. І що б ви думали він зробив? Сів на неї верхи й почав тицяти носом у пісок! Ми аж сторопіли. Я навіть гукнула Дікові, щоб він втрутився.
— А знаєте, — сказав Дік, замислено дивлячись на солом’яну мату, — я зараз піду й запрошу їх усіх до нас на обід.
— Нізащо! — вигукнула Ніколь.
— А по-моєму, непогана ідея. Якщо вже вони тут, то чому б з цим не змиритися?
— Ми й змирилися, — відказала Ніколь, сміючись. — Але я зовсім не хочу, щоб і мене тицяли носом у пісок. Я жінка лиха і мстива, — сказала вона Розмері і, обернувшись до дітей, гукнула: — Малеча, гайда купатися!
У Розмері раптом виникло почуття, що це купання запам’ятається їй довіку, що надалі, хоч би коли йшлося про купання у морі, в її уяві завжди поставатиме саме ця картина. Вони пішли у воду всі разом, радіючи рухові після тривалої вимушеної бездіяльності, занурюючись після спеки у воду з насолодою гурмана, який запиває гостру, наперчену страву холодним як лід білим вином. Дайвери, за прикладом давніх наших предків, розподіляли день так, щоб заживати якнайбільше з дарів Господніх. Натішившись сповна чимось одним, вони переходили до нової втіхи; попереду, хоч Розмері цього не знала, був ще один такий перехід: від щасливої самотності серед морських хвиль до веселої трапези в товаристві під провансальським небом. Але її не полишало відчуття, що Дік узяв її під свою опіку, і вона залюбки робила те, що й усі, немовби підкоряючись його наказові.