— До побачення! Ми приємно провели час, правда ж?
— Дуже приємно, — відповіла Розмері.
Вона й не думала, що це буде так важко; все в ній збурилося, коли таксі з Ніколь рушило з місця.
XIII
Дік пройшов звивистим окопом і рушив далі по дошках, якими було вимощено його дно. Проходячи повз перископ, він подивився в нього, потім став на стрілецьку приступку і визирнув за бруствер. Перед ним, під сірим задимленим небом, лежав Бомон-Амель, ліворуч височіла, мов пам’ятник трагедії, гора Тьєпваль. Дік підніс до очей польовий бінокль, горло його стислося.
Через хвилину він пішов окопом далі й за наступним вигином побачив своїх супутників — вони чекали на нього. Схвильований, він хотів поділитися з іншими, щоб і вони усе відчули й зрозуміли, — хоч сам він, на відміну від Ейба Норта, не брав участі у бойових діях.
— Того літа за кожну п’ядь цієї землі віддано двадцять людських життів, — сказав він Розмері.
Вона слухняно обвела поглядом зелену, досить убогу рівнину, порослу хирлявими шестирічними деревцями. Якби Дік сказав, що і по них зараз стрілятимуть із гармат, вона б і цьому повірила. Кохання її досягло вже тієї межі, за якою починаються біль та розпач. Вона не знала, що вдіяти, — а матері поряд не було.
— Відтоді перемерло безліч людей, та й ми незабаром повмираємо, — втішливо мовив Ейб.
Розмері зачаровано дивилася на Діка, чекаючи, що він казатиме далі.
— Бачите он той струмок? Ми дійшли б до нього за дві хвилини. Англійці діставалися тоді місяць. То дюйм за дюймом просувалася вперед ціла імперія, попереду люди гинули, а ззаду напирали інші. А друга імперія так само повільно відступала, залишаючи своїх полеглих — незліченні купки закривавленого шмаття. За нашого покоління нічого схожого вже не буде, жоден європейський народ не наважиться на таке.
— Он як? У Туреччині оце щойно скінчили воювати, — заперечив Ейб. — А в Марокко...
— То зовсім інше. У всякому разі, Західний фронт у Європі не повториться, принаймні за нашого життя. Молодь гадає, що їй це до снаги, але вона помиляється. Першу битву на Марні ще можна б повторити, але те, що сталося тут, — нізащо. За тим, що тут сталося, стояло дуже багато — віра в Бога, і роки достатку, і величезна впевненість у своїх силах, і саме ті відносини між класами, що склалися на той час. Росіяни та італійці для цього фронту не годилися. Тут потрібна була особлива цілісність почуттів, що їх усмоктують з материним молоком. Треба було, щоб у пам’яті жили Різдвяні свята й поштові листівки з портретами кронпринца та його нареченої, і маленькі кафе Валанса, і шинки на Унтер-ден-Лінден, і одруження в мерії, і поїздки на іподром, і дідусеві бакенбарди.
— Таку тактику бою винайшов ще генерал Грант у тисяча вісімсот шістдесят п’ятому, — під Пітерсбергом.
— Ні, генерал Грант винайшов те, що зветься масовою різаниною. А те, про що кажу я, іде від Льюїса Керролла, і Жуля Верна, і від того, хто написав «Ундіну», і від сільських пасторів, що розважалися грою в кеглі, і від марсельських marraines [6], і дівчат, зведених у лісочках Вюртемберга та Вестфалії. Власне, тут відбулася любовна битва — ціле століття міщанського кохання пішло на те, щоб удобрити це поле. Це була остання любовна битва в історії.
— То ви, чого доброго, віддасте її авторство Девіду Герберту Лоуренсу, — сказав Ейб.
— Весь мій прекрасний, милий, упорядкований світ був висаджений у повітря могутнім вибухом любовного динаміту, — не вгавав Дік. — Правда, Розмері?
— Не знаю, — серйозно відповіла вона. — Це ви все знаєте.
Вони трохи відстали від інших. Раптом на них посипався град камінців і грудочок землі, і Ейб гукнув з ходу сполучення неподалік:
— Я знову сповнююся бойовим запалом! Адже за мною теж ціле століття кохання, кохання в штаті Огайо! Зараз я рознесу цей окоп. — Голова його вигулькнула з-за насипу. — Ви що ж, не знаєте правил гри? Ви вбиті — то була ручна граната!
Розмері засміялася, а Дік ухопив жменю камінців, щоб відповісти нападникові, але розтулив кулак, і вони посипалися на землю.
— Ні, я не можу пустувати в такому місці, — сказав він перепрошуючи. — «Розірвано срібний шнур, розколото золоту чашу» і як там далі; можете сміятися, але я невиправний романтик, і тут уже не зарадиш.
— Я теж романтик.
Вони вийшли з чистого, реставрованого окопу, — просто перед ними стояв пам’ятник полеглим ньюфаундлендцям. Читаючи напис на ньому, Розмері раптом схлипнула. Як і більшості жінок, їй подобалось, коли хтось підказував, що вона повинна відчувати за тих чи тих обставин; подобалося і тепер, коли Дік навчав її відрізняти смішне від сумного. Але над усе їй хотілося, щоб він зрозумів, як вона його кохає, кохає так, що аж у голові паморочиться, і вона ходить полем битви ніби в прекрасному сні.
6
Хрещена мати, а також жінка, що листується із солдатом-фронтовиком і піклується про нього (