Выбрать главу

Ніколь нарешті передала чоловікові дивний предмет туалету, над яким трудилася цілий ранок. Дік сховався в кабіні і невдовзі вийшов звідти в чорних мереживних штанцях. Всі на пляжі так і ахнули. А втім, придивив­шись уважніше, люди побачили, що мереживо нашите на цупку основу тілесного кольору.

— Я б сказав, що це витівка педераста! — гидливо зауважив містер Маккіско, а тоді, озирнувшись на місте­ра Дамфрі й містера Кампіона, додав: — Перепрошую!

Розмері була в захваті від мереживних штанців, її щиро полонила щедра простота Дайверів. У своїй наїв­ності вона на здогадувалася, що все зовсім не так про­сто й безневинно, як здається, що все це вибране на ярмарку життя покупцями, яких цікавить не кількість, а якість; і що все інше — природна поведінка, майже ди­тяча безтурботність і доброзичливість, прагнення до ви­яву най­простіших людських чеснот — також є частиною кабальної угоди з богами й здобуте в боротьбі, якої вона й уявити не могла. За зовнішніми ознаками Дайвери стояли тоді на вершині еволюції цілого кла­су — через те більшість людей здавалися поряд з ними такими незграбними, — але насправді в їхньому житті вже розпочався процес якісних змін, якого Розмері не­спроможна була помітити.

Разом з усіма дівчина пила херес і заїдала хрустким печивом. Дік Дайвер довго дивився на неї холодними блакитними очима; нарешті його вольові й лагідні уста розтулилися, і він з притиском сказав:

— Знаєте, я давно вже не бачив таких дівчат, як ви, — таких, щоб справді квітли на очах.

Потім Розмері невтішно ридала, припавши обличчям до колін ма­тері.

— Мамо, я кохаю його! Кохаю нестямно — я ніколи не думала, що зі мною може статися таке. А він одруже­ний, і дружина в нього така вродлива — ну що мені роби­ти, га? Ой, якби ж ти знала, як я його кохаю!

— Цікаво було б його побачити.

— Його дружина запросила нас на п’ятницю на ве­черю.

— Якщо ти закохалася, то не плач. Закохані не пла­чуть, а смі­ються.

Розмері звела на неї очі, хитнула головою, струшуючи сльози, і всміхнулася. Мати завжди мала на неї значний вплив.

V

Розмері поїхала до Монте-Карло в поганому на­строї — наскільки це взагалі було для неї можливо. Стрімкий і вибоїстий шлях привів її в Ля-Тюрбі, до старої тамтешньої кіностудії, яку тепер саме пере­будовува­ли. Поки вона стояла перед ґратчастою брамою, чекаючи відповіді на свою записку, їй здавалося, що вона знов у Голлівуді. На подвір’ї лежав химерний мотлох, що залишився після недавніх зйомок, — подерті декорації, які зображали вуличку індійського міста, великий кит з пап’є-маше, вишня-велетень із плодами завбільшки як баскетбольні м’ячі, яка, зрештою, здавалася тут просто екзотичним деревом, місцевою рослиною на зразок ама­ранту, мімози, коркового дуба чи карликової сосни... Да­лі стояло кафе-закусочна, а за ним — два схожих на великі сараї знімальних павільйони. І скрізь, куди не глянь, об­личчя — підмальовані, пофарбовані, обличчя людей, що терпляче чекали і сподівалися чогось.

Хвилин за десять до воріт підбіг молодик із чуприною канаркового кольору.

— Заходьте, міс Хойт. Містер Брейді саме на зйом­ках, але він зараз прийме вас. Вибачте, що вам довелося чекати, але ці французькі мамзелі такі пронозисті — життя від них немає.

Адміністратор студії відчинив маленькі двері в глухій стіні павільйону, і Розмері, несподівано для себе зрадів­ши знайомій обстановці, ввійшла слідом за ним у півтем­ряву. Там і тут у сутінках бовваніли постаті — обертали до неї попелясто-сірі обличчя, мов душі в чистилищі, потривожені появою смерт­ного. Чувся гомін притишених голосів, здалеку долинало ніжне тремоло фісгармонії. Обійшовши фанерну перегородку, вони опинилися перед залитим білим тріскотливим світлом майданчиком, посеред якого нерухомо, ніс у ніс, стояли французький актор — манишка, комір і манжети яскраво-рожевого кольору — і американська актриса. Вони дивилися одне на одного осклілими очима — здавалось, вони стоять так уже не одну годину; час спливав, але вони не змінювали пози, не ворушилися. Батарея юпітерів раптом з лютим сичанням погасла, потім спалахнула знову; десь далеко жалібно застукотів молоток — наче хтось просився, щоб його впу­стили в темну порожнечу, в ніщо; згори, з-поміж слі­пучих ліхтарів, вигульк­нуло синє обличчя й гукнуло щось незрозуміле в темряву під дахом. Потім просто перед Розмері залунав, розколовши тишу, чийсь гучний голос:

— Золотко, панчохи можеш не знімати, хай деруться! Не страшно, як роздереться і десять пар. А ця сукенка коштує п’ятнадцять фунтів.