Выбрать главу

Той, хто говорив це, позадкував і наштовхнувся на Розмері. Тоді адміністратор студії сказав:

— Обережно, Ерле, це міс Хойт.

Вони бачилися вперше. Брейді справляв враження енергійної, запальної людини. Потискуючи їй руку, він швидко оглянув її — знайомий початок, що вже не бентежив дівчину, а лише викликав невиразне почуття зверхності до співрозмовника. Якщо її особа чогось варта, то чом не скористатися з цього?

— Я вас чекав з дня на день, — сказав Брейді. Голос його звучав надто владно як на буденну розмову, та за­разом у ньому вчувався легкий призвук кокні . — Як вам їздилось?

— Непогано, але вже хочеться додому.

— Та що ви! — запротестував він. — Не поспішайте, я хочу поговорити з вами. Я дивився вашу «Татову донь­ку» в Парижі — мушу вам сказати, зроблено чудово. Після перегляду я одразу ж зателефонував у Голлівуд, щоб дізнатися, чи ви маєте новий контракт.

— На жаль, я вже маю іншу пропозицію.

— Який фільм, господи, який фільм!

Щоб не всміхнутися на знак згоди, бо це було б нескромно, Розмері насупилася.

— Нікому, однак, не хочеться лишатися все життя героєм однієї картини.

— Авжеж, авжеж, цілком слушно. Які ж у вас намі­ри?

— Мати вирішила, що мені слід відпочити. А повернувшись, ми або підпишемо контракт з «Ферст нешнл», або поновимо угоду з «Феймес».

— Хто це «ми»?

— Моя мати. Вона веде всі мої справи. Я без неї — ні кроку.

Він знов оглянув її з голови до ніг, і Розмері раптом відчула, що цей погляд прошив її наскрізь. Ні, він не примусив серце радісно затрепетати, не викликав того щасливого піднесення, яке вона відчула вранці на пляжі під поглядом Діка Дайвера. Це був ніби електрич­ний розряд. Очі Брейді зрадили його хіть, і, попри свою дівочу цноту Розмері подумала, що могла б віддатися йому. Віддатися, а через півгодини забути про нього, як забувають про партнера, якого цілують перед кіно­камерою.

— Де ви зупинилися? — запитав Брейді. — Ага, у Госса. Ну що ж, і в мене цей рік розпланований до кінця, але моя пропозиція досі чинна. Відколи я працю­вав з Конні Толмедж, ви — перша дівчина, яку я заангажував би відразу і не ва­гаючись.

— І я б залюбки у вас знялася. Чому ви не повертає­тесь до Голлівуда?

— Ненавиджу те бісове кубло! Мені й тут добре. По­чекайте — я дозніму цей епізод і покажу вам студію.

Він повернувся на майданчик і стиха почав щось по­яснювати акторові-французу.

Минуло п’ять хвилин — Брейді все говорив, а француз слухав, переступаючи з ноги на ногу, й кивав головою. Нараз Брейді обернувся, гукнув щось угору, і в ту ж мить, засичавши, спалахнули юпітери. Розмері знов огорнули знайомі звуки Лос-Анджелеса. Не боячись ані цих звуків, ані темного лабіринту перегородок, охоплена бажанням знов опинитися вдома, вона рушила до виходу. Знаючи, в якому настрої буде Бренді після зйомок, вона не хотіла продовжувати розмову з ним, але почуття, на­віяні перебуванням на студії, не залишили її й після то­го, як вона вийшла за браму. Середземномор’я вже не здавалося їй сонним царством: адже й тут знімали фільми! Всі без винятку перехожі на вулицях тепер подобалися їй, і дорогою на вокзал вона купила собі пару сандаль.

Мати була задоволена: Розмері дотрималась усіх її напучень, — але вона хотіла якнайшвидше благословити дочку на самостійне життя. Хоч на вигляд місіс Спірс була жінка бадьора й діяльна, душа її втомилася. До­глядати смертельно хворого — тяжке випробування, а їй випало пройти через це двічі...

VI

Приємно збуджена рожевим вином, Ніколь Дайвер ви­йшла після ленчу в свій чудовий — жодної зайвої тра­винки! — садок і пішла стежкою, так високо схрестивши руки на грудях, що штучна камелія на плечі торкнулася її щоки. Садок починався від будинку — разом вони утво­рювали одне ціле — і з двох боків межував із старим селом, а його нижній край усту­пами спускався до моря.

Попід кам’яною огорожею з боку села все було запо­рошено: покручені виноградні лози, евкаліпти й лимонні дерева, навіть садова тачка — недавно покинута тут, во­на вже вгрузла в землю, змерт­віла й почала трухлявіти. Ніколь не раз дивувалася, що з другого боку огорожі, за грядкою півоній, починався зовсім інший світ — цар­ство зелені й прохолоди, де, омиті ніжною росою, куче­рявилися пелюстки й листя.

На шиї Ніколь був пов’язаний бузковий шарф, і буз­ковий відсвіт від нього, якого не могло знебарвити на­віть сліпуче сонячне проміння, лягав на її обличчя й на землю під її ногами. Обличчя було зосереджене, майже суворе, лише у виразі зелених очей прозирала якась розгубленість, безпорадність, її золотаве колись волосся потемнішало, але тепер, у свої двадцять чотири роки, во­на була вродливішою, ніж у вісімнадцять, коли золото кучерів затьмарювало всі інші її принади.