— Не знаю. — Їй не сподобався його тон — неначе йшлося про циркову виставу з Маккіско в амплуа трагічного клоуна.
— Їдьмо зі мною. Я замовив машину в готелі, — сказав він так, як кажуть: «Маю зайвий квиток».
— Я не поїду. Не хочу.
— Чому? Я б нізащо не пропустив такої події, хоч певен, що це мені коштуватиме кількох років життя. Ми можемо, зрештою, все побачити й віддалік.
— Запросіть краще містера Дамфрі.
Монокль випав з його ока й цього разу повис на стрічці, не маючи де сховатися. Кампіон гордовито випростався.
— З цією людиною я більше не маю нічого спільного.
— На жаль, я поїхати не зможу. Мама сердитиметься.
Повернувшись до номера, Розмері почула, як в іншій кімнаті рипнуло ліжко, і місіс Спірс сонно запитала її:
— Де ти була?
— Не брав сон, і я виходила. Ти поспи ще, мамусю!
— Зайди-но сюди!
Ліжко знову рипнуло. Розмері здогадалася, що мати сіла. Ввійшовши до її кімнати, вона розповіла про все, що сталося.
— А чом би тобі не поїхати? — сказала місіс Спірс. — Близько підходити й справді не слід, але потім, за потреби, ти могла б і допомогти чимось.
Розмері вагалась: їй зовсім не хотілося, щоб хтось побачив, як вона підглядає, але в сонної місіс Спірс думки ще плуталися, а в пам’яті жили спогади з часів, коли вона була лікаревою дружиною — спогади про нічні виклики до жертв нещасливого випадку чи смертельної недуги.
— Я хочу, щоб ти сама, без мене, вирішувала, куди тобі йти і що робити. Зрештою, для рекламних трюків Рейні ти робила значно важчі речі.
Розмері все ще вважала, що їхати їй ні до чого, але вона підкорилася чіткому, твердому голосові матері — як підкорилася у дванадцять років, коли цей голос наказав їй увійти до театру «Одеон» зі службового входу й потім привітав її з успіхом.
Вийшовши на сходи, Розмері побачила, як від’їхали в автомобілі Маккіско з Ейбом, і полегшено зітхнула, але цієї миті з-за рогу з’явилася готельна машина. Радісно вискнувши, Луїс Кампіон затяг Розмері досередини.
— Я навмисне там сховався, а то б вони не дозволили нам їхати. Я ось і кінокамеру прихопив.
Вона всміхнулася, не знаючи, що казати. Він був такий огидний, що вже й огиди не викликав, — вона просто не сприймала його як людину.
— Чому все-таки місіс Маккіско не сподобалися Дайвери? — спитала вона. — Адже вони були з нею такими привітними.
— Тут річ не в тім, сподобалися чи ні. Вона там побачила щось. А що саме, ми так і не дізналися через того Барбана.
— То вас засмутило не це?
— Ой, та не це, не це, — голос його затремтів. — Коли ми повернулися до готелю, сталося ще щось... Але тепер мені вже однаково — я вмиваю руки!
Слідом за першою машиною вони виїхали на прибережне шосе, проминули Жуан-ле-Пен, де у риштуванні стояв новий будинок казино, і помчали далі на схід. Минула вже четверта година ранку, і під сіро-блакитним небом перші рибальські човни порипуючи виходили в сіро-зелене море. Невдовзі обидві машини завернули з шосе і берег залишився позаду.
— Поле для гольфа! — вигукнув Кампіон. — От побачите, це буде десь тут!
Він не помилився. Коли Ейбова машина зупинилася попереду, небо на сході взялося жовтими й червоними смугами, що провіщали спеку. Розмері й Кампіон наказали шоферові поставити машину в сосновому ліску, а самі рушили попід деревами, краєм поля, де по вигорілій, жухлій траві походжали Ейб та Маккіско, який раз у раз задирав голову, мов кролик, що принюхується. Невдовзі на протилежному кінці поля з’явились якісь постаті — попереду можна було впізнати Барбана, за ним секундант-француз ніс під пахвою футляр з пістолетами.
Жахнувшись, Маккіско сховався за Ейбову спину й добряче хильнув із фляжки бренді. Потім, відсапуючись, рушив уперед і, певно, налетів би з розгону на супротивника, що прямував назустріч, коли б не Ейб, який притримав його, а сам пішов радитися з французом. Сонце вже зійшло.
Кампіон схопив Розмері за плечі.
— Я не витримаю, — застогнав він. — Це вже занадто. Це вкоротить мені життя на...
— Пустіть! — урвала його Розмері і, відвернувшись, палко зашепотіла французькою молитву.
Дуелянти стали один проти одного. У Барбана рукав був засуканий по лікоть. Очі його гарячково поблискували, але він витер долоню об штани спокійно й незворушно. Маккіско, якому бренді додало сміливості, відкопилив губу і з удаваною байдужістю поводив своїм довгим носом, доки Ейб не ступив крок уперед, тримаючи в руці носовичок. Секундант-француз одвернувся. Розмері, якій аж дух перехопило від гострого жалю, скреготала зубами з ненависті до Барбана.