Несподівано майже впав на ліжко і притулив вухо до стіни, але вже проґавив слово. В’язень за стіною стукав швидко, нервово.
«… ВАМ І ТРЕБА!»
Що? «Так вам і треба?»
Цього Рубашов не сподівався. Он воно що. Його сусід і далі залишався лояльним до влади і партії, зневажав опозиційних єретиків за всіма правилами, і вірив, що потяг історії мчить непомильною колією, а Хазяїн – непомильний стрілочник. Він, певно, вірив, що його власний арешт – звичайне непорозуміння, і що всі катастрофи останніх років – від Китаю до Іспанії, від голодомору, до винищення старої гвардії – були випадковістю чи результатом диявольських витівок Рубашова та йому подібних.
Рубашов уже не приписував своєму сусідові некрасовської борідки. Бачив його з гладко виголеним обличчям, у взірцево чистій камері, – все згідно з приписами. Не було жодного сенсу з ним сперечатися. Людей цього типу навчати чогось дуже важко. Але так само не було жодного сенсу відрізати себе від, можливо, єдиного контакту з іншими людськими істотами.
«ХТО?» – спитав Рубашов через стіну.
Відповідь надійшла у потоці нерівномірних ударів:
«ВАМ ДО ТОГО НЕМАЄ НІЯКОГО ДІЛА».
«ХАЙ БУДЕ ПО ВАШОМУ», – відповів Рубашов і підвівся, наміряючись поновити блукання по камері. Розмова, здається, скінчилась. Але звуки полинули знову, цим разом голосніше – сусід, очевидно, гатив у стіну черевиком, аби надати словам більшої ваги:
«БОЖЕ, ЦАРЯ ХРАНИ…!»
«Он воно що», – усміхнувся Рубашов.
Невже й сьогодні існують нефальсифіковані, автентичні контрреволюціонери? А ми гадали, вони існують лише у промовах Хазяїна, такі собі козли відпущення! Та ось за стіною сидить справжній, незламаний ворог, духом і плоттю підтверджуючи застереження геніального кормчого, і галасує: «Боже, царя храпи».
«АМІНЬ», – вистукав Рубашов, усміхаючись.
Відповідь прийшла негайно:
«СВИНЯ!» Рубашову зробилося справді весело. Він скинув пенсне і застукав ним по стіні: «НЕ РОЗУМНО…» Сусід аж оскаженів. Ніби молотком, гатив він чимось важким об стіну, і з цих несамовитих ударів поволі зринало слово «СОБАКА». Тоді рантом утихомирився й запитав: «ЗА ЩО АРЕШТОВАНІ?» Яка зворушлива простота! В уяві Рубашова обличчя сусіда набрало нового вигляду. Тепер йому ввижався молодий гвардійський офіцер, вродливий і дурний. Може, навіть з моноклем. Рубашов відповів: «ПОЛІТИЧНИЙ УХИЛ». Настала пауза. Сусід, напевно, шукав слів для саркастичної відповіді. І таки знайшов: «БРАВО! ВОВКИ ШМАТУЮТЬ ОДИН ОДНОГО!» Рубашов замовк. Забавка йому набридла, і він знову почав походжати по камері. Але офіцер із 402-і" уже впав у розмовний настрій. Він знову застукав: «РУБАШОВ…» Ого, це вже скидалося на фамільярність. «Ну?» – відповів Рубашов. Сусід, здавалося, вагався; тоді зі стіни полинуло довше речення: «КОЛИ ВОСТАННЄ ВИ СПАЛИ З ЖІНКОЮ?» Рубашов уже не сумнівався, що сусід за стіною носить монокля. Може, навіть вистукує зараз ним по стіні і його оголене око нервово сіпається. І все ж не почував до нього жодної огиди. Сусід принаймні не ховався зі своїми смаками і показував себе саме таким, яким був насправді. Та й, зрештою, це його запитання було доречнішим, ніж подальші монархічні маніфести. Рубашов трохи повагався і відповів: «ТРИ ТИЖНІ ТОМУ». «РОЗКАЖІТЬ МЕНІ ВСЕ ДОКЛАДНО».
Цього вже Рубашов не сподівався. Його стихійною реакцією було обірвати нитку розмови. Але враз пригадав, що сусід міг йому прислужитися у налагоджуванні зв’язку з камерою 400 й наступними камерами. Бо камера ліворуч, схоже, була порожньою і зв’язок із цього боку уривався.
Рубашов напружив пам’ять. Згадалася дореволюційна пісня, яку чув ще студентом у ресторані, де напівголі жінки у чорних панчохах танцювали канкан. Самодокірливо зітхнув і застукав обводом пенсне:
«ЇЇ СНІЖНО-БІЛІ ГРУДИ БУЛИ НАЧЕ БОКАЛИ ВІД ШАМПАНСЬКОГО…»
Сподівався, що це слушна лінія. І таки не помилився, бо сусід уже квапив його:
«ПРОДОВЖУЙТЕ! ХОЧУ ПОДРОБИЦЬ». Рубашов уявляв собі, як офіцер нервово пощипує свої вусики, бо ж напевно мав невеличкі вусики, кінчиками догори. «А, кат його бери, нічого не вдієш. Він цінна ланка у ланцюгу зв’язків. До речі, про що царські офіцери говорили між собою на дозвіллі? Про жінок і коней». Рубашов потер пенсне об рукав і продовжував: «СТЕГНА, ЯК У ДИКОЇ ЛОШИЦІ…» Зупинився. Почувався вичерпаним. Хоч би яка була необхідність, не знав, що сказати далі. Та сусід був дуже вдоволений. «МОЛОДЕЦЬ!» – гатив він з ентузіазмом. І, можливо, сміявся до сліз, хоч Рубашов не чув нічого. А може, вдоволено поплескував себе по ногах і підкручував вусики, хоч Рубашов і цього не бачив. «ДАЛІ…» – домагався сусід. Але на цьому фантазія Рубашова спасувала. «ОТО Й УСЕ», – сказав він стукотом. І пошкодував. Сусід іще, чого доброго, образиться, а ображати його було не вільно. На щастя, офіцер виявився миролюбнішим. Він лише домагався продовження історії. «ПРОШУ, ПРОДОВЖУЙТЕ ДАЛІ…»