Сидів на софі, споглядаючи жіночі тіла на картинах, і чекав. Молодий чоловік, знаний як Ріхард, ватажок партійної групи цього міста, запізнювався. Він ніколи не зустрічав Рубашова раніше, так само й Рубашов ніколи його раніше не бачив. Ріхард проминув дві порожні зали, зайшов у третю й побачив на софі «товариша звідти». На колінах Рубашова лежала розгорнута книга – «Фауст» Гете у виданні всесвітньовідомого видавництва «Реклама». Молодий чоловік зауважив книгу, сторожко озирнувся довкола і сів біля Рубашова. Виглядав дуже соромливим хлопцем. Сидів на краю софи, за півметра від гостя, поклавши на коліна кепку. За фахом він був ковалем і на побачення прийшов у своєму найкращому, святковому одягу. На інші побачення він ходив у робочому комбінезоні, але, зрозуміло, не до музею.
–Вибачте, будь ласка, що запізнився, – сказав він тихо.
–Нічого, – озвався Рубашов. – Давайте спочатку поговоримо про наших людей. Маєте список при собі?
Ріхард заперечливо хитнув головою.
–Я ніколи не ношу списків при собі. Все, що вам потрібно, я маю в голові: імена й адреси.
–Добре, – сказав Рубашов. – Але як ми знайдемо потрібних людей, якщо вас заарештують?
–Я подбав про це. Список має Анна, моя дружина. Він замовк і ковтнув слину. Адамове яблуко на його горлі засмикалося. Уперше він глянув Рубашову просто в обличчя. Рубашов помітив запалені очі, на білках яких видніли тоненькі червоні прожилки.
–Анну заарештували минулої ночі, – мовив він, дивлячись на Рубашова.
Рубашов вичитав у його очах хитку, хлоп’ячу надію, що він, кур’єр Центрального Комітету, зробить чудо і виручить її.
–Так? – здивувався Рубашов і потер пенсне об рукав. – Значить, поліція має в руках список усієї групи?
–О, ні. В час арешту Анни з нею була її сестра. В останню хвилину Анна передала їй список. Сестра замужем за поліцаєм, але співпрацює з нами.
–Гаразд, – сказав Рубашов. – А де були ви, коли арештовували вашу дружину?
–Це було так, – відповів Ріхард. – Я не живу на своїй квартирі ось уже три місяці. Мій приятель працює кіномеханіком, і більшість часу я просиджую в його будці. Коли кінчається останній сеанс, я залишаюсь там спати…
Він ковтнув слину й продовжував:
–Мій приятель діставав для Анни контрамарки, і вона часто зазирала у віконце будки. Мене вона, звісно, не бачила, але коли на екрані бігли яскраві кадри, я міг виразно розгледіти її обличчя…
Він замовк. Навпроти нього висів «Страшний суд»: голі кучеряві херувими летіли крізь громовицю, звістуючи сурмами своє наближення. Ліворуч висіла картина німецького майстра. Рубашов бачив лише її частину. Решту ховала оксамитова спинка софи та Ріхардова голова. Бачив тонкі руки Божої Матері з долонями, складеними у пригоршні, і смужку чистого, голубого неба. Більше не міг роздивитись нічого, бо Ріхард, говорячи, тримав голову нерухомо, ледь похиливши її вперед.
–Он як, – увірвав мовчанку Рубашов. – А скільки років вашій дружині?
–Сімнадцять…
–Так? А вам?
–Дев’ятнадцять.
–Є діти? – поцікавився Рубашов. Він витягнув шию, але решту картини так і не зміг побачити.
–Якраз сподівалися першої, – відповів Ріхард. Він сидів непорушно, ніби вилитий з бронзи.
Запала пауза. Рубашов попросив Ріхарда перелічити всіх членів партійного осередку. Дещо перепитав і кілька адрес записав до книги замовлень з рекламою голландської стоматологічної фірми. Він записав їх у графи, спеціально залишені серед адрес місцевих дантистів та батьків міста, визбираних з телефонного довідника.
Коли Рубашов закінчив, Ріхард сказав:
–Тепер я хотів би подати вам короткий звіт про нашу працю.
–Гаразд. Я слухаю.
І Ріхард почав. Він трохи похилився вперед, поклав великі червоні руки на коліна і, говорячи, ні разу не випростався. Говорив про прапори на димарях, про гасла на парканах, про листівки, розкидані на фабриках. Говорив сухо, як бухгалтер.