–Ви м-мусите з-зрозуміти, товаришу, – тон Ріхарда був розпачливий, – що суть вашого пропагандистського матеріалу розходилася з дійсністю, б-бо…
–Говоріть тихіше, – обірвав його різко Рубашов, – і не повертайте голови до дверей…
Високий молодик у чорній уніформі зайшов разом із дівчиною до галереї. Дівчина була білява й добре збудована, хоч трохи повнувата. Він обнімав її за талію, в той час як її рука спочивала на його плечі. Вони не звернули жодної уваги на Рубашова і його співрозмовника, зупинившись навпроти летючих херувимів, спиною до софи.
–Продовжуйте, – мовив Рубашов спокійним, низьким голосом й інстинктивно витягнув із кишені цигарничку. Враз спохопився, що у музеї курити заборонено, і сховав цигарничку назад до кишені. Ріхард сидів, мовби спаралізований електричним ударом, вирячивши очі на пришельців.
–Продовжуйте, – повторив Рубашов тихим голосом. – Ви заїкалися в дитинстві? Відповідайте. І відірвіть свої очі від них.
–Д-деколи, – витиснув Ріхард.
Молода пара рушила вздовж картин і зупинилася перед однією, на якій була намальована товста, оголена жінка. Вона лежала на сатиновому дивані і дивилася просто на відвідувачів. Чоловік в уніформі щось сказав, мабуть, соромітно-двозначне, бо дівчина зайшлася сміхом і збентежено озирнулася на незнайомців позаду. Потім вони рушили далі.
–Ч-чи не краще піти звідси геть? – спитав Ріхард.
–Ні, – відрізав Рубашов.
Він боявся, що, підвівшись, Ріхард накличе на них підозру.
–Вони скоро підуть. До того ж світло падає на наші спини; наших облич вони не побачать. Вдихніть кілька разів повільно й глибоко. Це помагає.
Сміючись, пара повільно наближалася до вихідних дверей. Раптом вони повернулися і подивились у бік конспіраторів. Дівчина показала пальцем на картину Божої Матері і потягнула до неї свого приятеля.
–Моє заїкання вам заважає? – тихо спитав Ріхард, дивлячись на підлогу.
–Треба себе контролювати, – відрізав Рубашов.
Відрізав навмисно, бо не міг дозволити, щоб їхня розмова зробилась інтимнішою.
–З-за хвилину ц-це м-мине, – ніби вибачався Ріхард. – Анна завжди глузувала з моєї вади…
Поки пара лишалася в залі, Рубашову ніяк не вдавалося спрямувати розмову в потрібну колію. Спина молодика в уніформі величезною чорною брилою притискала його до софи разом із Ріхардом. Ріхард, який ще гостріше відчував небезпеку, долаючи соромливість, підсунувся ближче до Рубашова.
–Т-так, вона глузувала з мене, – продовжував він. – І все ж вона кохала мене. Часом я не розумів її. Наприклад, вона не бажала дітей, але й про аборт слухати не хотіла. Можливо, вони її не битимуть. Як по-вашому, катують вони вагітних жінок чи ні?
Кажучи «вони», він кинув головою на чорну спину молодика. У ту ж мить чоловік в уніформі обернувся й зосереджено глянув на Ріхарда. Їхні погляди стрілися. Чоловік в уніформі щось сказав дівчині і вона теж втупилась у нього поглядом. Рубашов схопив цигарничку в кишені, але тим разом не витягнув її.
Дівчина щось буркнула і потягла хлопця до виходу. Поволі вони віддалялися; хлопець раз у раз озирався і, видно, щось зважував. Нарешті вони вийшли і їхні кроки розтали у коридорі.
Ріхард уважно стежив за ними. Коли вони виходили, він аж голову витягнув їм услід, відслонивши ще шмат картини. Рубашов міг тепер розгледіти тонкі руки пречистої діви аж до ліктів. Вони були схожі на руки малої, виснаженої дівчинки.
Рубашов глянув на годинника, а Ріхард тим часом посунувся на своє місце.
–Мусимо розібратися, – сказав Рубашов. – Якщо я розумію вас правильно, ви навмисно не поширювали наш матеріал через незгоду із його змістом. Тимчасом ми не згодні із змістом ваших листівок. Зрозумійте, товаришу, що з цього випливає певний висновок…
Ріхард глянув на нього почервонілими очима, відвів погляд і опустив голову.
–Ви добре знаєте, що в надісланому вами матеріалі було повно нісенітниць, – сказав він безбарвним голосом.
Його заїкання зникло.
–Я б так не сказав, – заперечив Рубашов.
–Ви пишете так, мовби нічого не сталося, – говорив Ріхард. – Партію розтерзано на шматки, а ви белькочете про нашу незламну волю до перемоги. Кожен, кому ми показували ваш матеріал, плював на нього, як на безсоромну брехню. Зрештою, ви самі це добре знаєте… Рубашов кинув погляд на хлопця, що сидів, похилившись, підперши долонями підборіддя, і сухо мовив: