–Це вже вдруге ви приписуєте не властиву мені думку. Будь ласка, не робіть цього більше.
Ріхард подивився на нього так, ніби не повірив почутому. Рубашов продовжував:
–Партія проходить важке випробування. Інші революційні партії на своєму шляху стикалися з іще більшими труднощами. Вирішальним чинником є наша незламна воля. Кожен, хто в цей важкий час розм’якає чи розкисає, не належить до наших лав. Кожен, хто поширює паніку, допомагає ворогові, незалежно від мотивів, через які він це робить. Така особа небезпечна для всього руху і заслуговує на відповідне до себе ставлення.
Ріхард, оперши голову на руки, залишався спокійним. Не підводячи голови, глянув на Рубашова.
–Інакше кажучи, я небезпечний для руху? Допомагаю, виходить, ворогові? Ще й, мабуть, дістаю від поліції гроші? І Анна теж?…
–У листівках, до авторства яких ви признаєтеся, – провадив Рубашов тим самим сухим, незворушним голосом, – часто зустрічаються фрази на кшталт: «ми зазнали поразки», партію спіткала катастрофа», «ми мусимо починати справу наново, фундаментально змінивши політику». Це пораженство. Ви деморалізуєте партію.
–Я вважаю, – відповів Ріхард, – що людям слід говорити правду, бо вони її й так знають. Брехнею прихильності не здобудеш.
–Останній з’їзд партії, – вів далі Рубашов, – у своїх резолюціях зазначив, що партія не зазнала поразки, а лише здійснила стратегічний відступ, отож змінювати дотеперішню політику немає жодних підстав.
–Але ж це нісенітниця! – вигукнув Ріхард.
–Якщо ви й далі продовжуватиме в такому стилі, – зауважив Рубашов, – то нам лишається тільки перервати розмову…
Якийсь час Ріхард мовчав. У залі почало сутеніти. Контури херувимів і голих жінок на стінах зробились м’якими і тьмяними.
–Даруйте, – лагіднішим голосом озвався Ріхард. – Я хочу лише сказати, що керівництво партії помиляється. Ви говорите про «стратегічний відступ», тимчасом як половина наших людей наклала головами, а ті, що вціліли, аби лиш вижити, юрбами перебігають до ворожого табору. Резолюції, що ви їх складаєте десь там нагорі, тут просто незрозумілі…
Постать Ріхарда в сутінках робилася дедалі невиразнішою. Після короткої паузи додав:
–Бо, за вами, виходить, що минулої ночі Анна теж зробила «стратегічний відступ». Щось воно не так, як ви кажете. Ми живемо тут, як у джунглях…
Рубашов приготувався слухати довшу тираду, проте Ріхард замовк. Темрява заповнювала залу доволі швидко. Рубашов зняв пенсне і потер його об рукав.
–Партія ніколи не помиляється, – сказав він із притиском. – Ви і я можемо помилятися, але партія – ніколи. Партія, товаришу, це щось більше, ніж ви, і я, і тисячі нам подібних. Партія є втіленням революційної ідеї в історії. А історія не визнає компромісів і вагань. Невпинна і безпомильна, вона простує до мети. На кожному закруті вона викидає зі свого русла бруд і трупи утоплеників. Вона знає свій шлях, вона – безпомильна. Той, хто не має абсолютної віри в історію, не може належати до наших лав…
Ріхард мовчав. Опираючись на руки, непорушно дивився на Рубашова. А цей декларував далі:
–Ви відмовились поширювати наш матеріал, отже, ви заглушили голос партії. Натомість ви поширювали брошури, в яких кожне слово було шкідливе й облудне. Ви писали: «Рештки революційного руху і всі сили, ворожі до тиранії, мусять об’єднатися; треба забути наші внутрішні суперечки і почати спільну боротьбу наново». Неправильно. Партія не сміє співпрацювати з поміркованими. Бо вони вже сто разів зрадили нас і зрадять знову. Той, хто йде з ними на компроміси, закопує революцію в землю. Ви писали: «Коли дім горить, обов’язок кожного – допомогти гасити вогонь. Якщо ми будемо й далі сперечатись довкола доктрин, ми всі згоримо на попіл». Знову ж невірно. Ми гасимо вогонь водою; інші – олією. Тому спершу слід з’ясувати, який спосіб правильний, а не сліпо об’єднувати пожежні бригади. Політика – річ складна. Політику не можна формувати за допомогою емоцій. Курс партії чітко визначений, як вузенька стежка у високих горах. Найменший ухил зі стежки вправо чи вліво – і необережний летить у провалля…