Хотілося курити. Треба було якось дістати цигарок, бо не міг без них зосередитись. Цигарки для нього були важливіші, ніж їжа. Через півгодини не витримав, затарабанив у двері. Минуло ще півгодини, перш ніж двері відчинилися. На порозі стояв наглядач із в’язкою ключів.
–Принесіть мені з в’язничної крамниці цигарок, – сказав Рубашов.
–А купони маєте?
–Я мав при собі гроші. Їх відібрали при обшукові.
–Тоді почекайте, поки їх поміняють на купони.
–І скільки для цього потрібно часу у цьому зразковому закладі? – не без іронії перепитав Рубашов.
–Якщо хочете, напишіть скаргу, – порадив наглядач.
–Але ж я не маю ні олівця, ні паперу…
–Нічим не можу допомогти. Для цього теж потрібні купони…
Злість ударила в голову, але Рубашов не втратив самовладання. Наглядач, проте, помітив, що зіниці в’язня зайнялись особливим блиском. Крізь пенсне цей блиск скидався на далекий високовольтний спалах. Це нагадало ключареві кольоровий портрет, з якого очі Рубашова світилися таким самим блиском. Ще донедавна цей портрет висів скрізь. Наглядач вишкірився старечою, злосливою усмішкою. І відступив у коридор. Та Рубашов помітив цю усмішку.
–Невже й ви почуваєте зверхність? Ви? Ходяча купа гною?
Він процідив ці слова якомога дошкульніше і зневажливіше. Тоді відвернувся й пішов до вікна.
–Я буду змушений написати відповідний рапорт, – сухо мовив старий, і двері зачинилися.
Рубашов потер пенсне об рукав і заспокоївся, навіть усміхнувся. Та цей стан відпруження тривав недовго. Він мусить знайти цигарки, інакше про жодну витримку нема мови. З півгодини він походжав по камері, тоді підійшов до стіни й постукав до сусіда:
«МАЄТЕ ТЮТЮН?»
Відповідь надійшла не зразу. Сусід якийсь час розмірковував, а тоді відповів чітко і зважено: «МАЮ… АЛЕ НЕ ДЛЯ ВАС».
Рубашов уявив собі офіцера з вусиками й моноклем в оці. Він, мабуть, дурнувато посміхається до стіни, що їх розділяє, Що зараз у голові в того офіцера? Мабуть, тішиться: «Ну, що, дістав облизня?» Не виключено, що саме в цю мить у його голові снується й таке запитання: «А скільки ти, чортів виродку, постріляв моїх родичів?»
Рубашов дивився на сіру стіну і мовби бачив крізь неї офіцера, що стояв навпроти й так само роздивлявся Рубашова. Він тяжко дихав, і його дихання, здавалося, долинає сюди крізь грубезний мур. «А й справді, – подумав Рубашов, – скількох я вбив власноручно?» Точного числа не міг пригадати. Це було надто давно, ще у громадянську війну. Застрілив, мабуть, не менше сімдесяти й не більше ста. То й що? Те все відбувалось за інших обставин, то було щось цілком інше, ніж ось, скажімо, справа з Ріхардом. Коли б йому довелося знову пережити ту саму революцію, він би знову розстрілював не вагаючись, навіть знаючи, що революція закінчиться Хазяїном на троні.
«З тобою, – подумав Рубашов, дивлячись на стіну, за якою стояв сусід з цигаркою в губах, – я не маю жодних рахунків. Я нічого тобі не винен. Ми не маємо ані спільних справ, ані спільної мови…»
Стіна знову озвалася. «Ну от, що ж ти від мене хочеш?» Рубашов притулив до стіни вухо й почув:
«ПОСИЛАЮ ВАМ ТРОХИ ТЮТЮНУ».
Невдовзі почулося грюкання в двері сусідньої камери. Офіцер кликав наглядача. Рубашов аж затамував подих: ану ж із цього щось вийде? Наглядач зачовгав по підлозі. Не відчиняючи дверей сусідньої камери, він спитав через отвір:
–Чого вам?
Відповіді офіцера Рубашов не почув, хоч і дуже хотів пізнати, як звучить його голос. Натомість почув окрик наглядача:
–Не положено! Порушення правил!
І тиша. Мабуть, офіцер щось пояснював наглядачеві, але Рубашов і цим разом не чув його голосу.
–Це образа при виконанні службових обов’язків! Я подам рапорт! – вигукнув стариган і зачовгав кудись коридором.
Незабаром з-за стіни знову полинули звуки: «ЗА ВАМИ СУВОРИЙ НАГЛЯД». Рубашов рушив по камері, усім тілом відчуваючи нестерпне бажання закурити. Думки його перескочили знову до офіцера за стіною, до його готовності поділитися тютюном.
–І все ж я б стріляв у вас зараз, як і в революцію, – мовив уголос. – Бо це потрібно й виправдано. Чи, може, я й перед тобою в боргу? Може, я маю тепер розплачуватися за все, що робив задля справедливості?
Бажання закурити збільшувалося. Організм потребував нікотину. Потреба в отруті свердлила свідомість, нила, як скабка, у глибині мозку. Роздратований, Рубашов крокував по камері, не помічаючи, що говорить уголос: