Увечері Рубашов у компанії Леві та кількох портовиків гаяв час у невеликій кав’ярні. Був серед присутніх і дебелий портовик Пауль, організаційний секретар місцевого осередку. Замолоду він був борцем і кілька років провів на циркових аренах. Він був геть лисий, рябий, із надзвичайно великими вухами. Під пальтом він носив моряцький светр, а на голові мав старого чорного й вельми аристократичного капелюха. А головне – він умів рухати вухами. Його капелюх то піднімався, то знову опускався на очі. Поруч нього сидів Білл, колишній моряк. Свого часу він написав роман про моряцьке життя, зазнав слави, але невдовзі його як автора забули, й тепер він дописував до місцевої комуністичної газети.
Решта були звичайними портовиками, що любили у вільний час посидіти, погомоніти й випити. До кав’ярні заходили нові й нові люди, підсідали до столу, виставляли пиво, відходили. Власник шинку, грубий малий чолов’яга, час від часу підходив до них і награвав на губну гармонію. Випито було чимало.
Малий Леві представив Рубашова як «товариша звідти». І ніяких більше пояснень. Ніхто, крім Леві, не знав ні його прізвища, ні становища в партії. А що Рубашов, схоже, не мав настрою до розмов, присутні його не надто й розпитували. А те, що запитували, стосувалося переважно матеріального стану людей «там»: розмір їхньої зарплатні, земельні проблеми, розвиток промисловості. Все, що вони казали, засвідчувало непогане розуміння технічних деталей. І водночас – цілковиту необізнаність із загальною ситуацією й політичною атмосферою «там». Вони питали про збільшення виробництва кольорових металів з такою самою цікавістю, з якою діти питають про точні розміри ханаанського овоча.
Старий докер, що самотньо стояв оддалік, поки Малий Леві не покликав його до гурту, тиснучи Рубашову руку, сказав:
–Ви дуже схожі на Рубашова.
–Я це чую не вперше, – відповів Рубашов.
–Може, ви коли-небудь зустрічалися з ним? – наполягав портовик. – То виняткова людина!
За північ шинок спорожнів. Залишилися тільки Рубашов і Малий Леві. Шинкар позавішував вікна і позасовував стільці під столи. Поки Рубашов і Леві тихо перемовлялися, він, похилившися на шинквас, куняв.
Власне, вони й не перемовлялися. То радше був монолог. Малий Леві розповідав гостеві свою біографію. Розповідав із власної ініціативи, бо Рубашов ні про що його не просив, передбачаючи ускладнення наступного дня. І справді, ускладнення не забарились: наступного дня майже всім його новим знайомим закортіло оповісти гостеві «звідти» про своє життя.
Леві говорив монотонно, і Рубашов почувався як приречений. Хотів уже було вибачитися й піти геть, але відчув неймовірну втому й лишився.
Як з’ясувалося, Малий Леві не був бельгійцем, хоча говорив французькою мовою, як тутешній, і знав ледь не кожного мешканця цього містечка. Народився він на півдні Німеччини, навчився там столярського ремесла і гри на гітарі, а по неділях виступав із лекціями у клубі революційної молоді, роз’яснюючи теорію Дарвіна. У тривожні місяці перед приходом фюрера до влади, коли партія відчувала потребу у зброї, в його містечку було вчинено зухвалу акцію. Однієї неділі пополудні хтось вивіз автомобілем із поліційної дільниці у центрі міста 50 рушниць, 20 револьверів і два легких кулемети з амуніцією. Авто під’їхало до будинку поліції, з нього вийшли люди, показали ордер з урядовими печатками; супроводило їх два поліцаї. Наступного дня зброю таки вдалося знайти в гаражі, яким завідував член партії, а проте аферу до кінця так і не розкрили. Кількох комуністів, щоправда, заарештували, але Малий Леві тим часом зник із міста, пропав.
Вищі партійні інстанції пообіцяли йому роздобути паспорт та інші документи, але нічого з того не вийшло. Кур’єр, який мав доставити паспорт і гроші на подорож, не прибув у домовлене місце.
–Між іншим, у нас недотримання слова весь час має місце, – сказав Леві філософічно, акцентуючи усе речення.
Рубашов не відповів нічого.
Та, попри всі труднощі, Малий Леві таки добувся до кордону і перейшов його. Хоч і мусив спершу проблукати сім місяців, ховаючись від людського ока, бо ж фотознімок його висів перед кожним поліційним відділком.
Вирушаючи до місця зустрічі із посланцем центру, він мав при собі грошей всього на три дні.
–Раніше я просто не вірив, що люди можуть їсти кору. Читаючи про таке в книжках, я був певен, що це мелодраматичні витівки авторів. А тепер я вже знаю, що найсмачніша кора молодих дерев…