«Про це я міг би тобі розказати набагато більше», – подумав Рубашов, але не озвався.
Тимчасом історія Малого Леві мала щасливий кінець. Відбуваючи чергове ув’язнення, він опинився в одній камері з колишнім цирковим борцем Паулем, котрий останнім часом працював у порту. До в’язниці потрапив за те, що під час демонстрації скористався борецькими навиками і скрутив поліцая вдвоє.
Малий Леві і Пауль заприятелювали. Виявляється, Пауль був організаційним секретарем осередку. Вийшовши з в’язниці, Пауль дістав йому документи, влаштував його на роботу і поновив у партії. Таким чином Малий Леві знову має можливість читати портовикам лекції з питань дарвінізму та пояснювати їм поточні постанови Центрального Комітету, мовби нічого й не трапилось. Він забув про котів і свою злість на партійних бюрократів. Минуло півроку – і він став політичним референтом портової організації. Все добре, що добре кінчається.
Рубашов справді зрадів, почувши щасливий кінець, бо не міг передбачити своєї реакції, якби вся ця історія закінчилася інакше. Він-бо знав, із яким завданням прибув. Якщо й була ще якась революційна якість, невідома йому, то це схильність до самообману. І Леві розкрив краєчок завіси над нею. Рубашов уважно подивився на Малого Леві. Той, не зрозумівши значення його погляду, злегка зніяковів і віддав почесть – цього разу недоречно – піднесенням своєї люльки до вуха.
Рубашов задумався. Згадались коти. Зі страхом помітив, що його нерви напружилися. Мабуть, через втому. Але думка про котів не покидала його. Ставала настирливою ідеєю. Може, тому, що все складалося всупереч сподіванням. Коти… А тепер Рубашов мусить взяти оцього Малого Леві за вуха й ноги і зламати його горбату спину…
Почувався хворим. Встав, щоб іти. Малий Леві допровадив його додому. Не міг не завважити, що Рубашов дістав якийсь напад депресії і всю дорогу промовчав.
Тижнем пізніше Малий Леві повісився.
Між цим вечором і смертю Малого Леві відбулося кілька засідань бюро портового осередку, які не мали в собі нічого драматичного. Все відбувалося дуже просто.
Але трохи передісторії. Два роки тому найвища інстанція партії закликала робітників світу до боротьби проти молодої диктатури, що постала у серці Європи. Ця боротьба мала полягати у політичному й економічному бойкоті. Товари, експортовані Німеччиною, не купувати; сировину, призначену для гігантської військової машини Німеччини, – не пропускати. Всі закордонні секції партії виконували це розпорядження з ентузіазмом. Робітники цього малого бельгійського порту відмовлялися розвантажувати й навантажувати кораблі, що йшли до Німеччини чи прибували з неї. Інші профспілки підтримали їх. Страйк був нелегкий: траплялися сутички з поліцією, були вбиті й поранені.
Боротьба затягувалася і ніхто з певністю не знав, чи закінчиться ця акція успіхом. І раптом одного дня невелика флотилія з п’яти старих, на чорно пофарбованих кораблів зайшла до порту. Кожне судно було пойменоване прізвищами славетних керманичів революції. На їхніх щоглах майоріли червоні прапори з серпом і молотом. Страйкуючі робітники зустріли ці судна з небувалим піднесенням. Без жодних вагань, відразу ж, почали їх розвантажувати. Та після кількох годин праці з’ясувалося, що вантаж – рідкі мінерали – був призначений для військової індустрії бойкотованої країни.
Секретаріат партійного осередку негайно скликав загальні збори, на яких дійшло до гострого словесного зіткнення. Дискусії поширилися на всю бельгійську компартію. Реакційна преса підхопила цей випадок і щонайкраще для себе його використала. Поліція раптом відмовилася встрявати в перебіг страйку і проголосила нейтралітет. Керівництво партії закликало робітників припинити страйк і в суворій відозві наказало портовикам розвантажити кораблі. У тій відозві наводилися зокрема й хитромудрі аргументи на користь уряду революційної держави, які, щоправда, мало кого переконували. Осередок розколовся. Більшість членів партії добровільно відмовлялись від членства. Протягом кількох місяців від портового осередку залишалась тільки тінь. Але промислова криза зростала, і партія поступово повертала собі попередню популярність і силу.
Минуло два роки. Інша диктатура – цього разу італійська – розпочала в Африці загарбницьку війну і вдерлася в Абісінію. Знову Центральний Комітет закликав робітників світу до бойкоту. Цей заклик зустрів ще більшу підтримку, ніж попередній, бо й уряди багатьох держав цим разом теж засудили агресію й пообіцяли не постачати сировину італійській промисловості.