Він усміхнувся, ніби даючи знати, що остання фраза не означала нічого, а була лише звичайною лайкою.
–Зворушливо з вашого боку, – сказав Рубашов. – А чи не могли б ви мені пояснити ще й таку дрібницю, як причина для мого розстрілу?
Іванов посерйознішав. Мовчки курив і малював олівцем фігури на промокашці. Здавалося, він добирав найпотрібніших слів.
–Слухайте, Рубашов, – озвався нарешті. – Я хочу зробити одне зауваження. Кілька разів ви сказали «ви», розуміючи під цим займенником державу й партію, і протиставляючи їм «я», тобто Миколу Салмановича Рубашова. Ви знаєте, що глядачеві на публічному процесі треба подати хоч кілька видимих доказів. Але для нас досить самого лише цього протиставлення, аби вас розстріляти.
Ці слова повергли Рубашова в задуму. Вони застали його зненацька. Здавалося, Іванов ударив по камертону й автоматично викликав у ньому відповідний відгук. Усе, у що Рубашов вірив, за що боровся, чого навчав інших упродовж сорока років, прокотилося через його мозок бурхливою хвилею. Одиниця була ніщо, партія – все. Гілка, відламана від дерева, має засохнути…
Він протер пенсне об рукав. Іванов, випроставшись, спокійно сидів і покурював, але вже не посміхався. Погляд Рубашова ковзнув угору і прикипів до білої квадратної латки на дещо темнішій стіні. Ясно, що на тім місці висів портрет чи картина, недавно зняті. Що саме висіло?– Скоріш за все фотографія Бога-отця разом з апостолами на першому з’їзді. Іванов, слідкуючи за поглядом арештанта, також подивився на стіну, але на його обличчі не з’явилося жодної реакції.
–Ваш аргумент дещо застарілий, – сказав Рубашов. – Як ви слушно помітили, ми звикли казати «ми», оминаючи першу особу однини. Я позбувся цієї звички; ви – ні. Але кого саме уособлює оте ваше «ми» сьогодні? Тут потрібно нової дефініції. Ось у чому річ.
–Я так і думав, – підхопив Іванов. – Добре, що ми так швидко дійшли до суті справи. Отже, ви переконані, що «ми», тобто партія, держава і маси, які стоять за ними, більше не репрезентують інтересів революції?
–Лишіть маси у спокої, – порадив Рубашов.
–З якого це часу у вас появилося таке презирство до плебсу? – єхидно спитав Іванов, – Чи це теж зв’язано з граматичною зміною «ми» на «я»?
Він похилився грудьми на стіл і, здавалось, дивився на Рубашова підбадьорливо й приязно. Його голова затуляла тепер білу латку на стіні, і це нагадало Рубашову зустріч у музеї, коли Ріхардова голова затуляла руки Скорботної Матері. Тої ж миті біль від хворого зуба пронизав йому щелепу і розпанахав череп від лоба до вуха. На секунду Рубашов аж заплющив очі. «Ось коли я розплачуюсь», – подумав. І не знав, чи подумав тільки, чи сказав це уголос.
–Що ви маєте на увазі? – спитав Іванов.
Голос звучав майже над вухом, трохи глузливо, трохи здивовано. Біль минув. Відпруження поволі розливалося клітинками мозку.
–Залиште маси у спокої, не чіпайте їх, – повторив Рубашов. – Ви не розумієте маси. І я їх не розумію, тобто перестав розуміти. Коли велике «ми» справді існувало, ми розуміли маси так, як ніхто перед нами чи після нас. Ми проникали у їхню глибінь, ми діяли в аморфному, сирому матеріалі самої історії…
Він узяв цигарку із цигарнички слідчого, що лежала відкритою на столі. Узяв, не помічаючи, що робить. Іванов догідливо нахилився через стіл і запалив сірника.
–Тоді, – продовжував Рубашов, – нас називали партією плебеїв. Ті, що називали нас так, – що вони знали про історію? Для них історія була невловимими брижами, колиханням хвиль. Вони дивилися на плинну поверхню, що раз у раз змінювалася, і не могли пояснити цих змін. Але ми шугнули вглиб, у безформні, безіменні маси, які завжди, в усі часи й епохи, творять субстанцію історії. Зробивши цей крок, ми перші відкрили закони її руху. Ми відкрили закони її енергії, закони повільної молекулярної зміни її структури й несподіваних вибухів. В цьому полягала велич нашої теорії. Якобінці були моралістами, ми – емпіриками. Ми копалися у первісному гною історії, поки не відкрили її законів. Про людство ми знали більше, ніж будь хто до нас. Тому й революція наша виявилась успішною. Але сьогодні… Сьогодні усі ті свої здобутки ми закопали назад, під найгрубіші пласти…
Іванов слухав. Випроставши ноги, сидів нерухомо, хіба що деколи черкав щось олівцем на промокашці.
–Продовжуйте, – сказав він. – Мені дуже цікаво, куди ви провадите.