Рубашов курив з задоволенням. Після довгого тютюнового голоду нікотин викликав легке запаморочення.
–Я свідомий, що ці зізнання коштуватимуть мені голови, – сказав Рубашов, знову переводячи погляд на білу латку на стіні, де ще не так давно висіла фотографія старої гвардії.
Цього разу Іванов не послідував за поглядом Рубашова.
–Але, – зітхнув Рубашов, – головою більше, головою менше, яка різниця! Все йде в землю: люди, їхній розум, їхні надії. Ви вбили велике «ми», знищили його. Невже ви справді вірите, що маси й досі з вами? Всі узурпатори у Європі висловлюють ті самі претензії з таким самим правом…
Він узяв ще одну цигарку і припалив її сам, бо Іванов цим разом не ворухнувся.
–Даруйте мені цю пишномовність, – вів далі Рубашов. – Але невже ви справді вірите, що народ досі з вами? Я вам відповім. Він терпить вас, німий і знекровлений, так само як терпить інших тиранів у інших країнах, але в його глибині немає й крихти відгуку на ваші гасла. Маси знову зробились німі і глухі, зробились отим великим і таємничим іксом історії, байдужим, як море до кораблів, що пливуть по його поверхні. Саме так: вони байдужі, як море. Всяке рухоме світло відбивається на його поверхні, але в своїх глибинах воно темне і таємниче. Колись ми таки спромоглися ворухнути тими глибинами, але той момент зник у минулому. Все закінчилось. Тобто, – він зробив паузу і надів пенсне, – колись ми творили історію. Сьогодні – лише політику. Різниця очевидна для кожного…
Іванов відкинувся на спинку крісла й пустив кілька кілець диму.
–Даруйте, але мені та різниця не зовсім ясна, – сказав він. – Коли ваша ласка, поясніть докладніше.
–Прошу. Якийсь математик сказав, що алгебра – це предмет для ледачих людей, бо в ній не відшукується значення ікса, а оперується ним так, мовби його величина відома. У нашому випадку ікс означає маси, народ. Політика – це оперування іксом без з’ясування його властивого значення, його природи. Тимчасом творити історію – це насамперед шукати значення ікса у рівнянні.
–Чудово! – вигукнув Іванов. – Але, на жаль, дещо абстрактно. Ви, як я розумію, хочете просто сказати, що «ми», тобто партія і держава, – більше не представляємо інтересів революції, інтересів мас чи, коли хочете, прогресу людства.
–Цього разу ви влучили, – відповів Рубашов з усміхом, але Іванов залишався серйозним.
–Коли саме у вас почали зароджуватися такі думки?
–Вони зароджувалися поступово, впродовж останніх років, – сказав Рубашов.
–А якщо точніше? Рік? Два? Три?
–Що за дурниці! – вигукнув Рубашов. – Ви можете сказати, коли стали дорослими? У сімнадцять? У вісімнадцять із половиною? У дев’ятнадцять?
–Не вдавайте дурника, – спокійно сказав Іванов. – Кожний ступінь духовного розвитку людини є результатом певного досвіду. Якщо вам справді цікаво, коли я став дорослим, то це трапилось у сімнадцять років, мене вперше тоді заслали в Сибір.
–Ви були тоді порядною людиною, – погодився Рубашов. – Сьогодні ви цілком інший…
Він знову глянув на білий квадрат на стіні і кинув недопалок у попільничку.
–Я змушений сформулювати питання точніше, – Іванов, здавалось, пустив повз вуха ущипливий коментар Рубашова. – Коли ви вступили до організованої опозиції?
Задзвонив телефон. Іванов узяв слухавку, буркнув: «Я зайнятий», – і кинув її на вилку. Відкинувся назад і чекав відповіді.
–Ви не гірше від мене знаєте, що ні до яких опозиційних організацій я не належав, – відповів Рубашов.
–Ваша воля, – здвигнув плечима Іванов. – Шкода, бо ви змушуєте мене вдаватися до бюрократичних методів.
Він дістав із шухляди папку і витяг із неї жмут паперів.
–Почнемо роком 1933-м, – сказав він, розкладаючи аркуші на столі. – Виникнення диктатури й розгром партії у Німеччині, де перемога, здавалося, ось-ось мала впасти у наші руки. Вас послали туди нелегально із завданням провести чистку й реорганізацію партійних лав…
Рубашов випростався й уважно слухав свою біографію. Думав про Ріхарда й сутінки біля музею, де він зупинив таксі.
–Через три місяці вас арештовано. Два роки в’язниці. Ви тримались зразково; поліція так і не змогла довести своє звинувачення. Звільнення й тріумфальний поворот додому…
Іванов відірвався від паперів, кинув швидкий погляд на Рубашова й продовжував: