Стара звичка ставити себе на місце інших знову взяла гору. Уявив себе в ролі Іванова, побачив себе його очима, як бачив себе колись на місці Ріхарда і Малого Леві. Для Іванова він був на дні падіння і деградації, був тінню колишнього Рубашова, отож розумів і ту суміш ввічливості й зневаги, з якою Іванов його трактував. Під час допиту Рубашов запитував себе кілька разів: чи Іванов щирий, а чи грає лише певну стратегічну роль? Чи розставляє сильця, аби зловити в них Рубашова, як птаха, а чи намагається й справді показати йому вихід? Ставлячи себе на місце Іванова, переконувався, що той не фальшує. Іванов ставився до Рубашова настільки щиро, наскільки той ставився колись до Ріхарда чи Малого Леві.
Ці рефлексії теж мали форму монологу, але монологу, що плинув знайомим руслом: ота нововідкрита істота, отой мовчазний партнер залишався поза сферою рефлексій. Хоч завжди припускалося, що ця істота, власне, і є тією особою, до якої звернені всі монологи, вона залишалася й далі німою і її існування обмежувалось граматичною абстракцією на ймення «перша особа однини». Прямі запитання й логічні умовиводи не спонукали її до відповіді. Озивалась вона несподівано й без видимої причини і, на диво, під незмінний акомпанемент зубного болю. Її ментальна сфера, здавалося, була складена з таких різних і непоєднуваних частин, як простягнуті руки Скорботної Матері, коти Малого Леві, мелодія пісні з приспівом «Обернемось у прах», а також уривок речення, мовленого Орловою за певної оказії. Сфера її вираження теж була якоюсь химерною й хаотичною, наприклад: звичка потирати пенсне об рукав, бажання торкнутися білої латки на стіні в кабінеті Іванова, мимовільний порух губів, що підсвідомо шепотіли: «Я заплачу за все», – і якийсь дивний стан, в який впадав згадуючи.
Він намагався збагнути цю нововідкриту реальність. Щоб уникнути акцентування на першій особі однини, як і личить правовірному партійцеві, він перехрестив цю реальність на «граматичну фікцію». Йому залишалося жити кілька тижнів, і він відчував, як внутрішні сили підганяють його чимскоріш з’ясувати це, «продумати все до логічного кінця». Але терени «граматичної фікції», здавалося, починалися там, де кінчалися логіка й «обдумування до кінця, до остаточного висновку». Відчувалось, що суть цієї реальності – залишатися поза межами логічної думки, щоб нападати на жертву з тих недосяжних сфер несподівано, мов із засідки, і катувати її мріями й зубним болем. Весь сьомий день ув’язнення, тобто третій після допиту, Рубашов провів у болісному переживанні ще одного минулого епізоду, а саме: у згадуванні своїх взаємин із дівчиною Орловою, яку одного дня заарештували і невдовзі засудили до розстрілу.
Визначити точну хвилину, коли він проти власного бажання поринув у спогади, було, неможливо, як неможливо визначити момент, коли людина засинає. Вранці на сьомий день перебування в тюрмі він працював над своїми записами. Згодом, здається, підвівся, щоб розігнути спину, а коли почув раптом дзенькіт ключів за дверима, збагнув, що вже дванадцята година і що п’ять годин він проблукав по камері, не помічаючи цієї «прогулянки». Лише тепер він помітив на плечах ковдру, яку накинув не знаючи коли, скоріш за все в хвилину навернення лихоманки. Механічно черпав ложкою з металевої миски, в яку наглядач налив супу, і знову ходив. Старий ключар зачинив двері і кілька разів зазирнув у вічко. Побачив згорблену постать Рубашова і спостеріг, що його губи ворушаться.
А Рубашов у цю мить був далеко-далеко звідси. Він вдихав повітря, насичене особливим, знайомим запахом великого, гарно збудованого тіла Орлової. Йому ввижалася її біла шия, її великі, круглі очі, що віддано слідкували за його ходою по кабінету, поки він диктував їй меморандуми й повідомлення. Вона завжди носила білі блузки, точнісінько такі, як і ті, що їх колись носили його сестри, з мереживом на рукавах і на комірі. Вона вдягала також дешеві сережки, і коли схиляла голову над блокнотом, вони випиналися кульками й виглядали зайвими. Повільна і врівноважена, вона, здавалось, була послана йому самими вищими силами, аби раз у раз своїм неймовірним спокоєм гамувати його розбурхані нерви.
Головою торгпредства в Б. Рубашов став невдовзі після випадку з Малим Леві; в нову роботу поринув він з головою. У глибині душі він дякував Центральному Комітетові за доручення йому цієї місії, яка забирала у нього всі сили і залишала обмаль часу для рефлексії.