Тепер екс-секретар, мабуть, запитував себе, що було краще: 20 років мрій в одиночній камері чи два тижні дійсності на омріяній волі. Можливо, він збожеволів. От і вся історія цього Ріпа ван Вінкеля…
Коли офіцер закінчив розповідь, від протилежної стіни почулись глухі удари. Ріп ван Вінкель озвався. Шість чи сім разів він повторив рядок з гімну, роблячи ту саму помилку:
«ВТАВАЙТЕ, ГНАНІ І ГОЛОДНІ!»
Потім усе затихло.
Рубашов ліг і заплющив очі. У свідомості знову заворушилася «граматична фікція». Вона не озивалася словами, а поставала якимсь туманним неспокоєм, що означав приблизно: «За це ти мусиш теж заплатити. За це ти мусиш теж відповісти. Бо поки він мріяв, ти діяв».
Того самого дня по обіді Рубашова повели до голярні. Цього разу його супроводили старий наглядач та один конвоїр. Наглядач човгав ногами два кроки попереду, а конвоїр на такій самій відстані йшов позаду. Минули камеру 406, на дверях якої ще не було картки з прізвищем арештанта. У голярні працював лише один чоловік – теж в’язень? Рубашов здогадався, що були вжиті всі заходи, аби він не міг запізнатися ближче з запротореними сюди людьми. Всівшись у крісло, він оглянув голярню. Було в ній порівняно чисто. На стіні навіть висіло дзеркало. Рубашов зняв пенсне й глянув на своє відображення. Особливих змін не помітив.
Голяр працював мовчки, швидко, але обережно. Двері у коридор були відчинені. Наглядач вийшов, а конвоїр, спершись спиною об одвірок, спостерігав процедуру голення. Хотілося заговорити до голяра, та Рубашов знав, що це суворо заборонено. Не хотів накликати зайвого лиха на молодого хлопця з помазком і бритвою у руках, широке й відкрите обличчя якого йому подобалося. Зовнішній вигляд голяра вказував, що до ув’язнення він був скоріш за все ковалем або механіком. Намиливши щоку, він злегка провів по ній бритвою, спитавши, чи не шкребе. Звернувся словами «громадянин Рубашов».
Це було перше речення, почуте Рубашовим у в’язниці від іншого в’язня. Хоч воно було сказане діловим тоном, він догледів у ньому якесь особливе значення. Потім знову запанувала мовчанка. Вартовий біля дверей стояв у попередній позі. Голяр ножицями підрівнював клинок борідки Рубашова й підрізав пасма з потилиці. Він заклав два пальці за комір, мовби відтягуючи його для більшої зручності, а коли відпустив комір назад, Рубашов відчув на спині кульку з паперу. Через кілька хвилин вартовий відпровадив його знову до камери.
Всівшись на ліжку і стежачи за вічком, Рубашов дістав із-за коміра кульку, розгорнув її і прочитав два слова, написані, мабуть, у великому поспіху: «УМРИ МОВЧКИ».
* * *
Прочитавши цю записку, він пошматував її на дрібні клаптики, кинув у рот, довго їх жував, а тоді виплюнув у парашу. Це була перша записка, що дісталася до нього нелегально. Під час ув’язнення у ворожих країнах він часто отримував подібні записки. В них обов’язково вимагалося від нього витримати тортури, підняти свій голос проти суддів, кинути обвинувачення в обличчя обвинувачів. А зараз… Невже в історії наступали моменти, коли від революціонера вимагалося лише одного – вмерти мовчки?
Думки, немов наполохані стукотом, що полинув із камери 402, здійнялися і відлетіли. Рубашов приклав вухо до стіни й прислухався. Сусід питав, куди Рубашова викликали.
«ДО ГОЛЯРНІ», – відповів Рубашов.
«А Я ВЖЕ ДУМАВ ПРО ВАШ КІНЕЦЬ», – признався сусід.
«СПОЧАТКУ ВИ, ПОТІМ – Я», – відповів Рубашов.
«ХА-ХА», – з якимось піднесенням стукав сусід. – «ВИ СПРАВДІ ДИЯВОЛ!»
Як не дивно, цей архаїчний комплімент додав Рубашову снаги. Несподівано він почав заздрити сусідові, рід якого дотримувався виробленого у віках правила: як жити, так і померти. Змалку людину привчали шанувати це правило, і вона його дотримувалася. Але для Рубашова і для таких, як він, жодних правил не існувало; все треба було створювати самому.
Навіть перед обличчям смерті він не мав установлених норм чи, по-буржуазному, етики. Що було більш шляхетним – умерти мовчки чи принизити себе прилюдно, щоб таким чином урятувати життя для осягнення важливішої мети? Він пожертвував Орловою, бо його власне життя для важливіших подій було істотнішим, ніж усі міщансько-буржуазні моралі. Для тих, хто змінив курс історії, не існувало важливішого обов’язку, ніж залишатись живим і бути напоготові. «Ви завжди можете робити зі мною все, що захочете», – сказала Орлова, і він вчинив із нею відповідно до її слів. То навіщо ж тоді взагалі розмірковувати про свою долю? «Наступне десятиліття вирішить долю нашої ери», – цитував Іванов його власні слова на допиті. Невже він повинен тепер утекти від усього з почуття огиди і втоми, або й самолюбства? А що, коли, попри все, Хазяїн матиме рацію? Що, коли тут ось, у бруді і крові, в брехні, не зважаючи ні на що, закладається грандіозний фундамент майбутнього? Хіба не була й раніше історія жорстоким, безпринципним будівником, що замішував цеглу з неправди, крові і багнюки?