Врешті Рубашов відчув, що ніяка фантазія не допоможе йому збагнути переживання сусіда, – його мистецтво дивитись на речі очима інших було тут безсиле: одна річ Іванов чи Хазяїн, чи навіть «офіцер із моноклем», і зовсім інша – Ріп ван Вінкель.
Коли їх провадили назад, до камер, Ріп ван Вінкель, зупинившись біля своїх дверей, знову поглянув на Рубашова і по-товариському підморгнув. Потім раптом закліпав очима і на його обличчі з’явився вираз страху й розпуки. На мить здалося, що він ось-ось щось скаже. Але він мовчки пішов у розчинені двері камери, залишаючи враження, що прочитані вранці наглядачем правила таки дійшли до нього.
Опинившись у себе, Рубашов відразу підійшов до стіни, що відгороджувала його від Ріпа ван Вінкеля. Але на свій стукіт не дістав ніякої відповіді.
«Офіцер із моноклем», навпаки, не відходив від муру, жадаючи найдрібніших деталей прогулянки. Рубашов терпеливо розповів йому, як пахне повітря, який там мороз, чи зустрічав він у коридорі інших в’язнів і чи вдалося порозмовляти з Ріпом ван Вінкелем. Відповідаючи на всі запитання, Рубашов почувався привілейованою особою. Адже сусід із 402-ї протягом тисяч днів і ночей нічого, крім голих стін та наглядача з ополоником, не бачив. Рубашов почував жаль до нього й незрозумілу провину.
В наступні дні у той самий час Рубашова знову виводили на прогулянку і поруч нього завжди йшов Ріп ван Вінкель. Походжали по колу мовчки, сутулячи плечі під накинутими ковдрами. Рубашов здебільшого впадав у глибоку задуму. Ріп ван Вінкель, неголений, із дитячою усмішкою на обличчі мугикав мелодію «Інтернаціоналу».
До третьої прогулянки ні Рубашов, ні його сусід не обмовились ані словом, хоча Рубашов бачив, що інші в’язні, незважаючи на пильне око вартових, переговорювались між собою. Вони розмовляли, дивлячись просто поперед себе, послуговуючись тюремною технікою – говорити лише язиком, не ворушачи губами.
На третій день Рубашов поклав записника й олівця у нагрудну кишеню так, щоб їхні кінці було видно. Очі у Ріпа ван Вінкеля відразу загорілися. Пильно стежачи за вартовими, він вибрав момент і блискавично вихопив з кишені Рубашова і олівець, і записник. Під ковдрою він щось швидко писав. Закінчивши, відірвав листок і непомітно для вартових тицьнув його Рубашову в долоню. А сам далі під ковдрою продовжував писати. Рубашов вибрав момент і зирнув на аркуш. Сподівався побачити текст, але натомість знайшов лише схему – досить акуратне відтворення контурів СРСР. Були там і найбільші міста, ріки, гори, а в центрі, як символ нової ери, майорів прапор із серпом та молотом. За хвилину Ріп ван Вінкель відірвав ще один аркуш і передав його Рубашову. На аркуші була та сама схема мовби скалькована з попередньої.
Ріп ван Вінкель дивився з усмішкою на свого сусіда і напевно чекав похвали. Від цього погляду Рубашов дещо розгубився, та все ж спромігся на кілька слів подиву. Низенький стариган підморгнув йому і сказав:
–Цю карту я можу намалювати не дивлячись. Рубашов невиразно кивнув головою.
–Ви, мабуть, сумніваєтеся? Знаєте, протягом двадцяти років ув’язнення я тільки те й робив, що малював цю карту…
Крадькома він поглянув на вартових, тоді заплющив очі, і олівець під одіялом забігав знову. Останній начерк, виконаний наосліп, не був такий точний, як попередні, а проте все одно напрочуд акуратний. Лише прапор у центрі вийшов непропорційно великим.
–Тепер вірите?– спитав, посміхаючись. У його голосі звучало вдоволення.
–Так, – підтвердив Рубашов.
Раптом обличчя Вінкеля спохмурніло; по ньому перебігла тінь страху.
–Що ж, тепер нічого же вдієш. Мене обманули. Мене посадили не в той потяг… – прошепотів він.
–Не розумію, – щиро здивувався Рубашов.
Ріп ван Вінкель посміхнувся лагідно й сумовито.
–Коли мене звільнили з тюрми і дали дозвіл на виїзд в СРСР, вони зіграли лихий жарт. Мене посадили в потяг, що їхав у протилежний бік. Вони думають, я цього не помітив. Але я все знаю…