Прозвучав свисток. Повертаючись до своїх камер, вони знайшли ще один момент для кількох слів.
–Мабуть, щось подібне трапилось з вами? – спитав Ріп ван Вінкель зі співчуттям. – Але не надайте духом. Одного дня ми таки дістанемося туди, – і він показав пальцем на аркуш із картою.
Потім спритно запхав Рубашову в кишеню олівець і блокнот і тихо замугикав мотив «Інтернаціоналу».
Тієї ночі, коли мав закінчитись термін, визначений Івановим для «обдумування до логічного кінця», Рубашова охопило незрозуміле відчуття. Атмосфера була насичена чимось важким, гнітючим. Цієї зміни в собі і в атмосфері він не міг нічим пояснити. Харч отримав як завше; меланхолійний звук сурми прозвучав у той самий час; із коридору лунали такі ж, як раніше, кроки обслуги. І все ж Рубашову здавалося, що атмосфера була тяжкою й задушливою. Може, від того, що один із носильників при видачі вечірньої порції подивився на нього уважніше? Може, тому, що цього вечора голос старого наглядача мав у собі дивний підтон? Хтозна. Але цього вечора він не міг зібрати думок докупи. По нервах циркулювала напруга, як по кістках ревматиків – тупий біль перед дощем.
Коли відсурмили відбій, він підійшов до вічка і зирнув у коридор. Лампи горіли на половину своєї потужності і їхнє бліде світло тьмяно падало на цементну долівку. Тиша у коридорі здавалася остаточною й безнадійною.
Рубашов ліг на ліжко. Але невдовзі підвівся, дістав записника і змусив себе дещо занотувати. Обридло. Пішов до вікна і виглянув на освітлене подвір’я. Розтавав сніг, брудний і м’який. На небі – ні зірки, все затягло хмарами. Знову підійшов до вічка – тиша, пустка й бліде електричне світло.
Незважаючи на пізню годину, почав розмову з сусідом із 402-ї.
«СПИТЕ?»- спитав офіцера.
Сусід не озивався і Рубашов почав був розчаровуватись. І раптом тихо, повільніше, ніж завжди, почулася відповідь:
«НІ. А ВИ ЩО, ТЕЖ ПЕРЕДЧУВАЄТЕ?»
«ПЕРЕДЧУВАЮ? ЩО?» – ожив Рубашов.
Його дихання почастішало. Тим часом «офіцер із моноклем», ніби навмисно, не поспішав пояснювати. Тоді постукав тихо, мовби говорив пошепки:
«КРАЩЕ ЛЯГАЙТЕ СПАТИ…»
Цей батьківський тон Рубашову не сподобався. Проте навіть віч-на-віч він не став би із ним сваритись. Непорушно лежав на ліжку, втупившись у власне, затиснене в кулаці пенсне. Тиша назовні була такою відчутною, що її тиск, здавалось, розколював слухові мембрани. І раптом зі стіни долинуло:
«ДИВНО, ЩО ВИ ТЕЖ ЦЕ ВІДЧУЛИ…»
«ЩО? РОЗТЛУМАЧТЕ! – закалатав Рубашов об стіну.
Після короткого зволікання офіцер пояснив:
«СЬОГОДНІ ПОЛІТИЧНІ РОЗБІЖНОСТІ БУДУТЬ ВРЕГУЛЬОВАНІ».
Рубашов зрозумів. Притиснувся до стіни, сподіваючись почути більше. Але в’язень 402-ї вмовк. По якомусь часі Рубашов застукав:
«РОЗСТРІЛ?»
«ТАК», – підтвердив сусід.
«ЗВІДКИ ВИ ЗНАЄТЕ?»
«ВІД ЗАЯЧОЇ ГУБИ».
«НА ЯКИЙ ЧАС ПРИЗНАЧЕНА ЕКЗЕКУЦІЯ?»
«НЕ ЗНАЮ», – і після паузи: – «НЕЗАБАРОМ».
«ЗНАЄТЕ ПРІЗВИЩА?»- спитав Рубашов.
«НІ… ЗНАЮ, ЩО ВОНИ – ВАШОЇ КАТЕГОРІЇ… ПОЛІТИЧНИЙ УХИЛ».
Геть знесилений, Рубашов відкинувся на матрац і на мить час завмер. Потім надів пенсне, повернувся на один бік, на другий, знайшов нарешті найзручнішу позицію й підклав руку під голову. Ззовні не чулося ані звуку. Здавалося, всякий рух у цій величезній будівлі був кимось задушений, в одну мить заморожений.
Рубашову не доводилось бути присутнім при розстрілах, якщо не рахувати, звісно, громадянської війни. Але то було давно й за інших обставин, – то була боротьба – або ти їх, або вони тебе. Він не міг уявити, як виглядає екзекуція за нормальних обставин. Чув колись, що розстрілюють у підвалах, вночі, у потилицю. Чутки, звичайно. Але точних подробиць не знав. У партії смерть не була таємницею, не містила в собі романтичних загадок. Вона була логічним наслідком, чинником, із яким треба було рахуватися і який підпадав під абстрактні категорії. Про смерть у партії говорилося рідко, а слово «розстріл» майже не вживалося. Замість нього вживали термін «фізична ліквідація», він був менш конкретним і сприймався передусім як звістка про припинення чиєїсь політичної активності. Сам же акт смерті був лише технічною деталлю, що не викликає особливої цікавості. Смерть як складова логічного рівняння втратила своє значення чогось, близько пов’язаного з тілом людини…