Не моргаючи, він дивився через пенсне і нічого не бачив. Цікаво, чи приречених уже вивели з камер? Чи виконавці вироку вже готуються до звичної процедури?
Скинув черевики. Подумав і скинув шкарпетки. Ліг. Укрився. З-під протилежного кінця ковдри стирчали його ноги. Тиша була винятковою; вона справді бентежила, Здавалось, вона поглинула геть усі звуки. Рубашов дивився на свої ступні. Пальці на ногах підгиналися й випрямлялися, і почало здаватися, що ноги були не його; здавалось, вони жили своїм власним життям. Та це лише здавалося… Насправді ж Рубашов у цю мить відчував усі свої кінцівки як ніколи гостро. Він міг навіть сказати точну вагу ковдри – так різко й повно він відчував лінії власного тіла.
А все ж, де саме відбувається «фізична ліквідація»? Рубашов здогадувався, що десь унизу, у підвалах, до яких провадили сходи, що їх він бачив дорогою до голярні. Чомусь запахло новою шкірою портупеї й кобури Клєткіна і вчулося шелестіння його нового однострою. Що він казав жертві в останню хвилину? «Поверніться до стіни?» Чи, може, потішав жертву словами: «Не бійтеся, це не болітиме»? А може, стріляв без попередження ззаду? Навряд, адже жертва раз у раз озирається. Може, він заховав нагана в рукав, як дантист часом ховає щипці? Може, на розстрілі присутні й інші? Як вони поводяться? І чи жертва падає навзнак а чи долілиць? І чи вона кричить? Можливо, виконавець стріляє двічі, тричі, аж поки приречений вмовкне?
Рубашов закурив. Було так тихо, що потріскування цигаркового паперу скидалося на тріск стіни. Глибоко затягнувся. «Ет, дурниця», – підбадьорив себе. Адже він ніколи не вірив у технічну реальність «фізичної ліквідації». Смерть була абстракцією, а тим паче власна смерть. Чого перейматися? Ймовірно, все же скінчилося, а що минуло, те перестає бути дійсністю.
Проте йому немилосердно хотілося, щоб назовні хтось крикнув і розірвав цю неприродну тишу. Бо вона поглинала все, навіть скрип ліжка, коли він перекидався з боку на бік.
Хотів підвестися й запалити нову цигарку, як раптом почув од стіни:
«ІДУТЬ!»
Рубашов увесь перетворився в слух. Але чув лише биття пульсу у скронях і більше нічого, Тиша продовжувала свій нестерпний тиск. Він зняв пенсне і простукав:
«НІЧОГО НЕ ЧУЮ».
Але 402-га не відзивалась. Терпеливо чекав. І раптом різко:
«НОМЕР 380. ПЕРЕДАВАЙТЕ ДАЛІ!»
Рубашов схопився. Зрозумів усе. Цю вість було передано сусідом в’язня 380 через одинадцять камер. В’язні камер 380-402 створили акустичний ланцюжок. Це все що вони могли зробити. Передати вість – усе, чим вони могли підтвердити свою солідарність з приреченим.
Рубашов босий побіг до протилежної стіни і загаратав до Ріпа ван Вінкеля:
«УВАГА! НОМЕР 380 МАЄ БУТИ НЕЗАБАРОМ РОЗСТРІЛЯНИЙ. ПЕРЕДАЙТЕ ДАЛІ!»
Прислухався – ніякої відповіді. Стрибнув назад, до ліжка. Цього разу стукав не пенсне, а п’ястуками: «ХТО ТАКИЙ 380?»
Ніякої відповіді. Рубашов здогадався, що офіцер, подібно до нього, бігав тепер від стіни до стіни, і в’язні в подальших камерах робили те саме. Зачекав. Нарешті: «В ЦЮ ХВИЛИНУ ЙОМУ ЧИТАЮТЬ ВИРОК. ПЕРЕДАЙТЕ ДАЛІ».
Рубашов, щоб затримати сусіда, відразу ж запитав: «ХТО ВІН?»
Але офіцер, мабуть, уже був біля протилежної стіни, бо ніхто не відповів. Хоч Рубашов знав, що передавати ці подробиці Ріпу пан Вінкелю було марною тратою сил і часу, він усе-таки побіг по холодних плитах і вистукав у стіну ціле річення. Його підганяло почуття обов’язку, віра, що ланцюг не сміє урватися.
Повернувся до ліжка. Притулив вухо до стіни. «ВІН ВОЛАЄ ПРО ПОМІЧ!»
В наступну мить Рубашов застукав до Ріпа ван Вінкеля:
«ВІН ВОЛАЄ ПРО ПОМІЧ!» Прибіг назад.
«ВОНИ ВЕДУТЬ ЙОГО. ВІН КРИЧИТЬ І ПРУЧАЄТЬСЯ. ПЕРЕДАЙТЕ ДАЛІ!»
«ЯК ЙОГО ПРІЗВИЩЕ?» – швидко спитав Рубашов, навіть не даючи сусідові скінчити речення.
«БАГРОВ. ОПОЗИЦІОНЕР. ПЕРЕДАЙТЕ ДАЛІ!» Ноги Рубашова обважніли і підламалися. Він не пішов – побрів до протилежної стіни. Вистукав:
«МИХАЙЛА БАГРОВА, КОЛИШНЬОГО МАТРОСА З ПАНЦЕРНИКА «ПОТЬОМКІН», КОМАНДУВАЧА СХІДНОГО ФЛОТУ, КАВАЛЕРА ОРДЕНА БОЙОВОГО ЧЕРВОНОГО ПРАПОРА, ВЕДУТЬ НА РОЗСТРІЛ…» Обтер з чола піт і додав: «ПЕРЕДАЙТЕ ДАЛІ…»
Не міг пригадати, як виглядав Багров. Запам’яталася лише його гігантська постать, довгі, незграбні руки, веснянки на широкому, плоскому обличчі і ледь кирпатий ніс. Вони були разом на засланні після 1905 року, меншали в одній кімнаті Це тоді Рубашов навчив його читати й писати та ознайомив його з основами історичного вчення. З тих пір, хоч би де Рубашов був, Багров двічі на рік присилав листи, написані від руки, які обов’язково кінчалися словами: «Ваш вірний до гробу Багров».