У сні Рубашов стогнав. Йому снився перший арешт. Рука неспокійно й поквапливо шукала рукав нічного халата. За цим мав послідувати відомий удар у вухо, але удар не послідував. І все ж за звичкою він прокинувся. Біля його ліжка стояла людина. Хоч Рубашов спав усього четверть години, проте сон про перший арешт, як завжди, чіплявся за краї його свідомості й відпускав її повільно. Рубашов закліпав очима, силкуючись зосередитися для чергового ходу, для повсякденного в’язничного ритуалу. Дійсність дещо пов’язувалася зі сном – він прокинувся в камері. Та разом з тим здоровий глузд нашіптував, що це – не ворожа держава. Отже, він – вільна людина. Але чому тоді на стіні немає портрета Хазяїна і чому у кутку стоїть параша? І чому біля ліжка стоїть Іванов, посмоктуючи цигарку і пихкаючи димом йому в обличчя? Це теж сон? Здається, ні. Іванов і параша в кутку – реальність. Він перебуває в своїй країні, що стала тепер ворожою. Й Іванов, що був колись його другом, тепер теж став ворогом. І дитяче пхикання Орлової – це теж не сон. Чи… Ах, то була не Орлова. То був Багров, вірний до могили товариш Багров. Той самий, що у передсмертному розпачі кликав Рубашова на поміч. Ні, то була не Орлова. Орлова, навпаки, колись сказала: «Ви завжди можете робити зі мною все, що захочете…»
–Вам недобре?– нарешті озвався Іванов. Рубашов ще частіше заморгав проти світла лампи.
–Подайте мені халат, – сказав.
І враз отямився, що нічний халат – це зі сну. Іванов не зводив з нього очей. Права щока Рубашова напухла.
–Хочете склянку вина? – запропонував Іванов. Не чекаючи відповіді, він пішов до дверей і крикнув у вічко. Рубашов блимав очима, не в змозі оговтатись.
Ніби вже й пробудився, але бачив усе і сприймав мовби крізь мряковиння.
–А вас що, теж заарештовано? – спитав він Іванова.
–Ще ні, – тихо відповів той. – Я прийшов вас відвідати. Мені здається, вас лихоманить.
–Дайте мені цигарку, – попросив Рубашов.
Раз чи двічі він глибоко затягнувся, і мряковиння почало розвіюватись. Він відкинувся на подушку, не випускаючи з вуст цигарки. Двері відчинилися. Зайшов молодий енкаведист із пляшкою вина й склянкою. Це був худий чоловік в окулярах у сталевій оправі. Він клацнув підборами, передав Іванову пляшку та склянку 1 швидко вийшов з камери. Його кроки поволі розтали у коридорі.
Іванов сів на край ліжка і налив у склянку вина.
–Пийте! Рубашов випив.
В голові проясніло. Події й особи – Орлова, Багров, Іванов – розташувались нарешті у належному порядку.
–Вам недобре?– знову спитав Іванов.
–Усе гаразд, – сказав Рубашов.
Чого він ніяк не міг зрозуміти, це – навіщо Іванов завітав до нього.
–Ваша щока напухла. У вас, мабуть, температура. Рубашов підвівся, підійшов до дверей, подивився крізь вічко у коридор, немовби хотів пересвідчитися, що там немає нікого, тоді кілька разів пройшовся по камері і зупинився нарешті проти сидячого Іванова.
–Що вам тут потрібно?– спитав.
–Я хочу поговорити з вами, – відповів Іванов. – Краще випийте ще склянку вина і лягайте. Пощо даремно втомлюватися?
Настороженість поступово зникла з погляду Рубашова. Натомість погляд виповнився іронією.
–Донедавна, – зізвався він, – щось мене спонукало вірити, ніби всі ваші вчинки обумовлені справді добрим до мене ставленням. Але тепер я бачу, що ви – свиня. Забирайтеся звідси геть!
Іванов не ворухнувся.
–Можна взнати, на підставі чого ви робите такі висновки?– спитав він.
Рубашов підійшов до стіни, притулився до неї спиною і знову пильно глянув на Іванова, який спокійно курив.