Рубашов перестав ходити. Зупинився біля стіни, опершись об неї спиною. Не помітив, що зупинився біля параші. Зняв пенсне, від якого довкола очей відтиснулися червоні обідки.
–Так, але ви не чули його пхикання, – нарешті сказав.
–Ні, не чув, – погодився Іванов. – Але подібне я чув в інших випадках. Ну й що?
Спокуса дати ґрунтовну відповідь на оте «Ну й що?» була нездоланною, проте Рубашов не піддався їй. Будь-які відповіді були зайвими. Та й він не почував себе у належній формі, бо пхикання й тупий звук далеких барабанів знову дерлися до його слуху.
–Ну і що?– повторив Іванов.
Він витягнув свою неушкоджену ногу й чекав. Не дочекавшись відповіді, продовжував:
–Коли б я мав хоч трохи жалю до вас, я б пішов геть негайно. Але ніякого жалю я не маю. Хоч я п’ю, а якийсь час, як ви знаєте, навіть вживав кокаїн, порок жалю мене поки що милував. Бо крихта жалю – і людина пропала. Ридання над долею людства й оплакування самого себе – патологічний нахил нашої нації. Наші найвизначніші поети й письменники зруйнували себе цією отрутою. До 40-50 років вони були революціонерами. Але після цього їх починав їсти жаль, і світ проголошував їх святими. По-моєму, з вами діється щось подібне. Очевидно, ви вірите, що це індивідуальний процес, щось, пов’язане лише з вами і цілком небувале…
Він говорив голосніше й дедалі частіше затягувався димом.
–Стережіться цього екстазу!– вигукнув Іванов. – Відповідна кількість його закупорена у кожній пляшці спирту. На жаль, лише кілька людей, особливо з-поміж наших земляків, здають собі справу, що екстаз приниження і страждання такий самий дешевий, як і той, що осягається хімічним способом. Коли я очуняв після наркозу й побачив, що моє тіло закінчується лівим коліном, я пережив абсолютний екстаз нещастя. Пам’ятаєте, які лекції ви тоді мені читали?
З хвилину Іванов дивився на Рубашова виклично, здаючи, що той нічого не відповість.
–Цим я хочу сказати, що не треба вважати світ метафізичним будинком розпусти для людських емоцій. Це наша перша й основна заповідь. Співчуття, совість, огида, розпука, каяття – це для нас огидна розпуста. Сісти й загіпнотизувати себе власним пупом, підвести очі й слухняно наставити потилицю під дуло нагана Клєткіна – це дуже простий вихід. Найбільшою спокусою для таких, як ми, було і є засудити брутальність, покаятися, примиритися із самим собою. Найвизначніші революціонери піддалися цій спокусі, починаючи від Спартака і закінчуючи Дантоном та Достоєвським. Вони є класичним прикладом зради справі. Божі спокуси завжди були небезпечнішими для людства, ніж спокуси диявольські. Доки у світі панує хаос, Бог залишатиметься анахронізмом. І всякий компроміс із власною совістю є не чим іншим, як деградацією. Коли проклятий внутрішній голос говорить до тебе, щільніше затуляй вуха…
Іванов узяв із підлоги пляшку і знову налив собі. Рубашов помітив, що пляшка спорожніла більше як наполовину. «Чоловіче добрий, – подумки сказав Рубашов, – роки утіх і тобі б не зашкодило».
–Найбільші злочинці в історії, – жваво продовжував Іванов, – не типу Нерона й Фуше, а типу Ганді й Толстого. Внутрішній голос Ганді перешкоджає визволенню Індії більше, ніж британські рушниці. Продати себе за ЗО срібняків – це принаймні чесна трансакція. Але продати себе власній совісті – це зректися людства. Історія є аморальною a priori; вона не має совісті. Формувати історію відповідно вимог суботніх шкіл означає залишити все таким, яким воно є. Ви це знаєте не гірше за мене. Ви знаєте розміри ставок у цій грі. І водночас ви ставите мені на карб схлипування Багрова чи долю вашої товстухи Орлової…
З минулого Рубашов знав, що Іванов може випити дуже багато без видимих змін у поведінці. Лише мова робилася дещо виразнішою. «Так, ти потребуєш втішання більше, ніж я», – знову подумав Рубашов і підійшов до Іванова.
Все, що казав слідчий, було йому відоме. Подібні погляди він сам обстоював упродовж багатьох років майже тими самими словами. Різниця була лише та, що він сприймав внутрішні процеси, про які Іванов так глузливо висловлювався, як чисту абстракцію. Але тепер він відкрив у своєму єстві «граматичну фікцію», відкрив її як фізичну реальність. Тепер він хотів знайти відповідь, чи оті ірраціональні процеси зробилися більш очевидними лише тому, що він особисто зіткнувся з ними? Чи він не хотів боротися з «містичним сп’янінням» лише тому, що сам тепер п’яний ним? Коли рік тому він відцурався Орлової, віддавши її на вірну смерть, його уява була справді бідною, щоб у деталях вималювати собі картину розстрілу. Але тепер, коли деякі деталі екзекуції йому відомі, чи повівся б він щодо неї інакше? Він пожертвував Ріхардом, Орловою, Малим Леві – це було правильно чи" злочинно? Але що мали спільного заїкання Ріхарда, коров’яча лагідність Орлової і схлипування Багрова з об’єктивною правильністю чи помилковістю самої справи?