Рубашов знову рушив по камері. Починав переконуватися, що все, пережите ним від моменту ув’язнення, було прелюдією і що роздуми завели його до глухого кута, до краю, який Іванов називав «метафізичним будинком розпусти». Треба було все починати наново. Але чи вистачить часу?
Зупинився перед Івановим, вихопив із його рук склянку і жадібно випив. Іванов без жодного подиву стежив за ним, ніби наперед знаючи, що саме так і буде.
–Це вже краще, – сказав Іванов. – Монологи у формі діалогів – корисна звичка. Сподіваюся, роль сатани я виконав добре. Шкода лише, що антипод не представлений. Але Його неприсутність – це, зрештою, лише фокус, щоб уникнути раціональної дискусії. Методи Великого Мораліста з небес надто підступні, надто театральні. Він воліє промовляти до людини, коли вона безборонна, коли вона одинока, знеможена, сонна…
Та Рубашов більше не слухав. Походжаючи взад-вперед, він хотів самому собі відповісти: чи сьогодні, якби Орлова була живою, він пожертвував нею чи ні? Ця проблема геть заполонила його. Чомусь вважав, що у ній криється відповідь на всі інші питання.
Зупинився проти Іванова й спитав:
–Пам’ятаєте Раскольникова?
Обличчя Іванова стягнулося в саркастичну гримасу.
–Я знав, що рано чи пізно ви обов’язково дійдете й до цього. «Злочин і кара». Справді! Ви або дитинієте, або впадаєте в неміч…
–Ні, ні, зачекайте хвильку, – заквапився Рубашов. – Усе це, звичайно, лише балачки, але ми наближаємося до розв’язки. Наскільки я пам’ятаю, проблема там полягала в тому, мав чи не мав студент Раскольников право вбити стару жінку? Він молодий і обдарований. Усе життя в нього попереду. Тим часом вона – стара й нікому не потрібна. Але рівняння не сходиться. По-перше, обставини змушують його вбити ще одну людину, а це вже несподіваний і нелогічний результат, здавалося б, простої й логічної акції. По-друге, рівняння, хоч сяк, хоч так, розпадається, бо Раскольников переконується, що двічі два не дорівнює чотирьом, коли замість математичних одиниць – людські істоти…
–Справді?– перебив його Іванов. – Якщо хочете знати мою думку, то кожний примірник цього твору слід вилучити з обігу і спалити. Подумайте самі, куди ця гуманна-туманна філософія може допровадити, якщо її інтерпретувати буквально. Коли б ми виходили з концепції, що кожний індивідуум священний і недоторканий, коли б ми трактували людське життя не за правилами математики, то це означало б, що командир не має права пожертвувати кількома розвідниками, щоб урятувати полк. Це означало б, що ми не маємо права жертвувати дурнями, подібними до Багрова, наражаючи тим самим наші прибережні міста на небезпеку у війні, що може початися через два-три роки. Рубашов заперечив:
–Ви наводите приклади з війни, тобто з критичних обставин…
–Відколи винайдено парову машину, – відповів Іванов, – світ постійно перебуває в критичному стані. Війни й революції – лише видимі вияви цього стану. Але ближче до теми. Ваш Раскольников – дурень і злочинець. І не тому, що він діє логічно, вбиваючи стару жінку, а тому, що він убиває її заради власної користі. Засада, що мета виправдовує засоби, є і буде завжди єдино непорушною у політичній етиці. Все інше – пустодзвін, бурулька в жмені. Якби Раскольников убив ту стару за наказом партії – наприклад, щоб збільшити страйковий фонд чи відкрити підпільну друкарню, – то рівняння б зійшлося, а роман з його хибною мораллю ніколи б не був написаний. І повірте, що це було б краще для всього людства.
Рубашов не виставив жодного контраргументу. Він і далі дошукувався відповіді на питання: чи сьогодні, маючи досвід останніх місяців і днів, він відправив би Орлову на смерть? Але відповідь барилася, не приходила. Логічно Іванов жав рацію в усьому сказаному. Незримий антипод, Великий Мораліст, залишався мовчазним і виявляв свою присутність лише невиразним почуттям збентеження. І тут Іванов був правий. Манера «невидимого антипода» – ніколи не наражати себе на аргументи, а лише атакувати людину, коли вона беззахисна, – ця манера лише посилювала сумніви щодо необхідності примирення з собою.