А проте кожне технічне поліпшення додатково ускладнює економіку, спричиняв появу нових чинників і комбінацій, що їх протягом якогось часу маси не спроможні переосмислити. Кожен ривок технічного прогресу випереджує інтелектуальний розвиток мас бодай на крок, від чого у шкалі політичної зрілості спостерігається падіння. Деколи треба десяток років, а деколи – вік цілого покоління, щоб піднести свідомість мас до нового стану речей, тобто до ступеня, коли маси набудуть такої самої здатності до самоврядування, яку вони вже мали на нижчому щаблі цивілізації. Таким чином політичну зрілість мас не можна виміряти абсолютними числами. Її можна виміряти лише відносно, тобто у певному зіставленні з даним щаблем цивілізації.
Коли рівень свідомості мас відповідає даному стану речей, неминуче перемагає демократія – мирним шляхом або й силою. Та наступний ривок в технічному прогресі – наприклад, вдосконалення ткацького верстату – знову повергає маси в стан відносної незрілості, роблячи можливим чи навіть потрібним установлення певної форми абсолютизму.
Цей процес можна порівняти з підніманням корабля в шлюзах. Коли корабель запливає в шлюз, він відносно всієї шлюзової системи перебуває на низькому рівні. Та поволі він підіймається, поки рівень води не сягне найвищої точки. Проте велич цього підіймання загалом ілюзорна, бо рівень води у наступному шлюзі все одно вищий, тож процес вирівнювання мусить початися знову. У цьому прикладі стіни шлюзу показують рівень опанування природних сил та сил технічного прогресу. Тим часом рівень води у шлюзі показує, якого рівня сягнула політична зрілість мас. Було б абсурдом вимірювати рівень води у шлюзі його висотою над рівнем моря. Істотною є лише відносна висота рівня води супроти стіни шлюзу.
З винайденням парової машини почався період швидкого технічного прогресу і, як наслідок, період такого ж швидкого регресу політичного. В історичному плані промислова ера ще дуже молода. Різниця між її надзвичайно складною економічною структурою та здатністю мас цю структуру розуміти ще дуже велика. Отже, ясно, що відносна політична зрілість націй у першій половині 20-го століття менша, ніж у 200-му році перед Христом чи в кінці феодальної епохи.
Помилкою соціалістів є віра, що рівень свідомості мас поволі, але неухильно підвищується. Звідси їхня безпорадність перед новим злетом маятника; звідси ідеологічне самозасліплення народів. Ми вірили, що застосувати концепцію світу, уособлену масами, до змінних обставин буде простою справою – справою кількох років. Тим часом, беручи до уваги весь історичний досвід, цей процес треба планувати на сторіччя. Народи Європи ще далекі від повного розумового перетравлення парової машини. Лише коли вони повністю зрозуміють механіку парової доби, капіталістична система буде знищена.
Що стосується нашої Батьківщини – батьківщини революції, – то й тут маси улягають тим самим законам мислення, що й скрізь. Маси нашої Батьківщини осягли розумовий рівень вищого шлюзу, але їхня свідомість супроти стін нової шлюзової клітки є на найнижчому рівні. Нова економічна система, яку впроваджено на місце старої, стала для них іще незрозумілішою. Важке і виснажливе піднімання доводиться починати наново. Правдоподібно, мине кілька поколінь, перш ніж наші люди почнуть розуміти новий стан речей, створений ними самими під час революції.
А до того часу демократичне врядування у нас неможливе, і частка особистої свободи, що припадав на одиницю, у нас навіть менша, ніж в інших країнах. Наші керівники мусять поки що врядувати, як у порожнечі. Якщо до даної ситуації підходити з класичною ліберальною міркою, то це видовище, звісно, не з найприємніших. Страх, фарисейство, деградація, що їх ми повсюдно спостерігаємо, є зримим і неминучим виявом закону, описаного вище. Горе дурням і естетам, які запитують «як», а не «чому». Але горе й опозиції, що хоче вийти на кін у період відносної незрілості мас, як ось зараз. Апелювати до мас у період їхньої зрілості є обов’язком і функцією опозиції. Але в час незрілості лише демагоги звертаються до «вищої розсудливості народу». За цих обставин опозиція має два вибори: захопити владу шляхом змови, при тому рахуючись із фатальною інертністю мас, або у мовчазному розпачі випасти з гойдалки – «мовчки вмерти».
Є й третій шанс, не менш послідовний, перетворений у нашій країні в загальну систему: заперечити й задушити власні переконання, якщо немає змоги їх реалізувати. А що єдиним моральним критерієм, який ми визнаємо і схвалюємо, є безкорисливе служіння суспільству, то прилюдна відмова від власних переконань заради подальшого перебування в партії є почеснішим актом, ніж донкіхотське продовження безнадійної боротьби.