Через рівні проміжки часу черговий зазирав крізь вічко до камери Рубашова. Той спокійно лежав на ліжку. Лише рука час від часу здригалася уві сні. Біля ліжка лежали пенсне й недопалок.
О сьомій годині ранку – через дві години після прибуття до в’язниці – Рубашова розбудив сигнал сурми. Йому, здається, нічого не снилося, і почував він себе досить свіжо. Сигнал повторився тричі на тій самій сердитій ноті. Звук сурми відбився від стін і поволі завмер. Запала зловісна тиша.
Ще як слід не розвиднілося. Контури параші й умивальника пом’якшувалися сіруватим світлом. Ґрати на вікні видавалися чорними грубими лініями на тьмяному склі. Шматочок розбитої шиби вгорі був заліплений клаптем газети.
Рубашов підвівся, трохи посидів, підняв з підлоги пенсне й недопалок і знову впав на матрац спиною. Надів пенсне й припалив недопалок. Було тихо. В усіх камерах цього цементного вулика людські істоти пробуджувалися, вставали з ліжок, лаялися, юрмилися біля параш. Лише в камерах ізолятора пробудження не приносило якихось помітних змін. В них і далі стояла тиша. Хіба що час від часу долинали звуки кроків з коридору.
Рубашов знав, що опинився в ізоляційній камері і що лишатиметься в ній, аж поки його не розстріляють.
Встромивши пальці в коротку цапину борідку, він трохи покуйовдив її, кинув недопалок на підлогу і втупився в стелю.
«Отже, мене розстріляють», – подумав. Примруживши очі, стежив за рухом великого пальця на власній нозі. Почувався добре, хоч легка втома млоїла усе тіло. Погодився б заснути й не прокидатися – щоб ніхто його більше не турбував і не стягував з нього зігрітої ковдри.
–Отже, вони тебе розстріляють, – мовив сам до себе. Дивився на великий палець ноги і чомусь згадував рядки, у яких ноги Христа порівняно із ногами білої косулі. Потер пенсне об рукав, цей жест добре знали його прихильники й послідовники. Під теплою ковдрою почувався напрочуд щасливим і боявся лише одного – бути зігнаним з ліжка.
–Отже, вони тебе знищать, – знову сказав сам до себе тихим голосом.
Дістав цигарки і знову запалив, дарма що в пачці лишилося лише три штуки.
Куріння натще викликало легке сп’яніння, з якого зроджувалось відчуття, ніби він уже зазнав у минулому очікування смерті. Він розумів, що таке відчуття варте осуду, а під певним кутом зору й абсолютно неприпустиме, але в цю мить йому було цілком байдужо до тієї партикулярної точки зору. Стежив за грою великого пальця, і тепла хвиля співчуття до власного тіла, долею якого він раніше взагалі не переймався, прокотилася по ньому, а неминучість розстрілу пробудила щемливий жаль до самого себе.
–Стара гвардія мертва, – сказав він. – Ми останні. І всі ми будемо Знищені. Бо легендарні герої, як і сажотруси, мусять перетворитися в тлін…
Він хотів пригадати мотив пісні «Ви жертвою впали», та згадались лише слова.
–Стара гвардія мертва, – повторив він і спробував відтворити в уяві обличчя знищених.
Пригадав кілька облич. Голова Комінтерну, якого ліквідували як зрадника. У жилетці, з ледь округлим животом. Він ніколи не носив підтяжок, лише шкіряний ремінь. Згадалось обличчя другого голови Раднаркому, якого також розстріляли. Цей у момент заклопотаності, неспокою, небезпеки мав звичку кусати нігті. «Історія вас реабілітує», – подумав Рубашов, але без особливої певності. Зрештою, що знає історія про кусання нігтів? Пихкаючи димом, він думав про мертвих і про приниження, якого вони зазнали перед смертю. І все ж ненависті до Хазяїна не відчував, хоч знав, що мусив би його ненавидіти. Між собою вони придумали для нього багато прізвиськ, але Хазяїн утвердилося найпевніше.
Жах, випромінюваний Хазяїном, посилювався відчуттям його правоти; навіть дістаючи кулю в потилицю, його жертви падали з сумнівом щодо своєї невинності і з виправданням його вчинків. У цих справах не було жодної певності. Можна було лише апелювати до того насмішкуватого чаклуна на ймення Історія, який давав свою відповіді, лише тоді, коли апелюючий перетворювався на прах.
Рубашов відчув, що за ним стежать через вічко. Навіть не дивлячись на двері, він знав, що око, притиснене до шпигувального отвору, бачить усю камеру. Невдовзі почувся скрегіт ключа у замку. Але поки двері відчинилися, здавалось, минула вічність. Наглядач, невисокий старий чолов’яга у кімнатних капцях, зайшов до камери.