Почуття особистої гордості, гідності, втоми, огиди, сорому – все це має бути вирізане в самому корені…»
Рубашов почав нотувати свої думки про «гойдалку» відразу після вранішньої побудки. Це був другий після страти Багрова та бесіди з Івановим день. Взявши сніданок, Рубашов лише сьорбнув кави і так ні до чого більше й не доторкався.
Його почерк, що протягом кількох останніх днів розхитався й почав виглядати «розлізлим», тепер знову випростався й дисциплінувався. Літери знову лягали рівними рядками, між якими видніли такі ж рівномірні проміжки. Цю зміну він спостеріг, перечитуючи написане.
Об 11-й ранку його вивели на прогулянку. Цього разу його сусідом був не низенький Ріп ван Вінкель, а худий і високий, у подертих чоботах, селянин. Ріпа ван Вінкеля взагалі не було на подвір’ї, і щойно тепер Рубашов пригадав, що вранці не чув з його камери звичного «Втавайте, гнані і голодні». Стариганя, певно, кудись відвезли, але куди – Бог відає. Ріп ван Вінкель… Бідний, обтріпаний торішній метелик, що чудом пережив визначений природою вік і появився у невідповідний сезон. Пару разів наосліп облетів околицю і десь у куті упав прахом.
Селянин поруч Рубашова йшов мовчки, час до часу лише косо позираючи в його бік. Пройшовши коло, він не витримав, кашлянув і озвався:
–Я з Енської області. Вам доводилось там бувати, ваше благородіє?
Рубашов відповів заперечливо. Енська область лежала на сході, і про неї Рубашов мав туманне уявлення.
–Це дуже далеко звідси, – продовжував селянин. – Щоб дістатися туди, треба довго їхати залізницею, а тоді ще з тиждень верблюдами. А ви політичний, ваше благородіє?
–Так, – буркнув Рубашов.
Чоботи на ногах селянина, видно, бачили не одне літо. Підошви на них повідставали, і посинілі пальці загрібали сніг. Селянин мав довгу шию й, говорячи, він весь час кивав головою, ніби притакував під час проповіді священика.
–Я теж політичний, – інформував селянин. – А саме: реакціонер. Кажуть, усіх реакціонерів зашлють на 10 років. Мене теж зашлють на 10 років, ваше благородіє?
–Яка ж ваша провина? – щиро поцікавився Рубашов.
–Мене демаскували як реакціонера, бо я був проти прививок дітям, – пояснював селянин, не відчуваючи, як кумедно звучить його «самокласифікація». – Щороку уряд присилає до нас комісію. Два роки тому нам прислали газети і багато малюнків з начальством. Торік – молотарку й зубні щітки. А цього року нам привезли скляні трубочки, з яких стирчали голки. І почали колоти наших дітей. Усе це робила баба у чоловічих штанях. Коли вона прийшла до моєї хати, я і моя жінка заступили двері і не впустили її. Ну і, значить, демаскували себе як реакціонерів. А тоді ще й спалили газети і малюнки з начальством, і молотарку розбили гуртом. Ну, нас і забрали.
Рубашов співчутливо щось пробурмотів і згадав свої записи на тему самоврядування. Згадав також про тубільців з Нової Гвінеї, що інтелектуально стояли десь на рівні цього селянина. А проте жили у суспільній злагоді і, на диво, мали добре розвинуті демократичні установи. Досягли, інакше кажучи, найвищого рівня у нижньому шлюзі…
Селянин, помітивши раптову задуму свого сусіда, сприйняв її як знак охолодження щодо себе і ще більше знітився, ніби навіть поменшав. Пальці ніг його геть посиніли від снігу й морозу, проте, здавалось, він не звертав уваги на холод: здавшись долі, він підтюпцем ізнов поруч Рубашова.
Повернувшись до камери, Рубашов одразу ж кинувся до записника. Був певен, що винайдений ним «закон відносно суспільної зрілості» – справжнє відкриття. Писав у надзвичайному напруженні. Скінчив, як принесли обід. Поїв з апетитом, пісна каша смакувала, як рідкісний делікатес. Викурив цигарку і, вдоволений, ліг на ліжко.
Спав не більше години. Прокинувся бадьорішим і світлішим. Ще й не протер очей, як від стіни полинули звуки. Офіцер. Мабуть, сердега, знудився. Рубашов притулив вухо до стіни.
Офіцер запитував, з ким він познайомився на прогулянці, – з вікна він бачив його нового компаньйона. Але Рубашов не підтримав цієї теми. Усміхаючись, вистукав:
«Я КАПІТУЛЮЮ…»