Коли проминули голярню, він побачив вузькі сходи, що провадили вниз. Інстинктивно його зір прикипів до ніг вартового-велетня: стишить він свою ходу чи ні? Переконував себе, що це тільки тривога й цікавість, а не всесильний страх. Та коли повернули на сходи, він здивовано помітив, що ноги зробились хиткими, підламалися у колінах. Помітив також, що пальцями він стискає пенсне, потираючи його об рукав. Мабуть, зняв його з носа ще перед голярнею. Криво посміхнувся. Шахрайство! Невдале шахрайство! Мозок свій можна перехитрити, але нижче, від шлунка і до кінцівок, організм усе чує. «Якщо вони почнуть мене зараз бити, я підпишу все, що вони хочуть. Але завтра відкличу назад…»
Пройшовши ще кілька кроків, пригадав свою «теорію відносної зрілості», а заразом і те, що вирішив піддатися й підписати «зізнання». Від цієї згадки полегшало. І водночас, дивуючись, запитував себе, як же це він так швидко забув своє «тверде» рішення останніх днів?
Велетень в однострої враз зупинився, відчинив двері і відступив набік, пропускаючи Рубашова. Через відчинені двері було видно частину кабінету, схожого на кабінет Іванова, з тією різницею, що зсередини просто в очі било сліпуче світло. Навпроти дверей стояв стіл, за столом сидів Клєткін.
Двері за спиною зачинилися. Клєткін, який уважно вивчав розкладені на столі папери, відірвав від них зір і вперше глянув на Рубашова.
–Сідайте, будь ласка, – сказав сухим, безбарвним голосом, що його Рубашов добре запам’ятав іще з першої зустрічі в камері.
Рубашов теж упізнав широкий шрам на щелепі Клєткіна, хоч обличчя його було в тіні, за єдиною лампою у кімнаті, що з диявольською напругою світила на двері. Світло було таке сильне що якийсь час, крім Клєткіна, Рубашов нічого й нікого не бачив. І лише трохи оговтавшись, помітив, що в кімнаті є й третя особа – стенографістка, яка сидить спиною до них за невеликим столом, наполовину відгородженим завісою.
Рубашов сів на табуретку навпроти Клєткіна. Інших стільців не було.
–У зв’язку з відсутністю комісара Іванова я маю повноваження допитати вас, – почав Клєткін.
Світло лампи різало очі. Рубашов повернувся до нього профілем, але світло все одно потрапляло у кут його правого ока, і незабаром ця позиція теж зробилась нестерпною. До того ж говорити кудись убік було досить складно й абсурдно.
–Я волію, щоб мене допитував Іванов.
–До вашого відома, слідчий назначається певними інстанціями, – відповів Клєткін. – Ваше право – продовжувати зізнання або відмовитися від допиту. Ваша відмова автоматично робить нечинною й ту заяву, яку ви написали два дні тому. Слідство автоматично припиняється. В такому разі я маю розпорядження передати ваші папери до компетентних органів, які винесуть вам вирок адміністративним порядком…
Рубашов розмірковував дуже швидко. Було ясно, що з Івановим щось сталося. Може, дістав «відпустку», може, його звільнили або й заарештували. Навряд щоб про їхню колишню дружбу нагорі забули. Іванов був занадто розумний для цієї справи, та й Хазяїнові служив виключно з логічних умовиводів, а не з сліпого фанатизму. До того ж Іванов був вихованцем старої школи. Сьогодні були потрібніші Клєткіни з їхніми методами… Мир тобі, Іванов.
Та часу для жалю й сентиментів не було. Думати доводилось швидко, а клята лампа не давала зосередитись. Рубашов зняв пенсне й заблимав очима. Знав, що без пенсне виглядав голим і безпорадним. Знав, що Клєткін своїми незмигними очима реєструє кожен порух на його обличчі. Головне – не мовчати. Якщо він затягне мовчанку хоч на одну зайву секунду – він пропав. Клєткін був гидким типом, але що вдієш? Клєткін – нова генерація. Стара генерація мусила порозумітися з новою або зійти зі сцени спустошеною й розчавленою. Іншої альтернативи не було. Несподівано Рубашов відчув старість. Таким старим іще не почувався ніколи. Якось не замислювався досі, що йому вже за 50. Надів пенсне, намагаючись зустріти погляд Клєткіна, але колюче світло навертало на очі сльози, і пенсне знову довелося зняти.
–Я готовий підписати зізнання, – сказав Рубашов, силкуючись погамувати злість у голосі. – Але за однієї умови: ви негайно ж припините свої фокуси. Приберіть цю прокляту лампу і побережіть свої методи для злочинців і контрреволюціонерів…
–Ви забуваєте, що умови тут ставлю я, а не ви, – відрізав Клєткін. – Задля вашої зручності ніхто освітлення не мінятиме. Мені здається, ви ще як слід не усвідомили свого становища. А головне, ви забули, що саме вас звинувачують у контрреволюційних діях і що саме ви уже двічі впродовж останніх двох років у подібних діях розкаювались. Не думайте, що й цього разу вам усе так минеться.