–Я не хочу нічого, – повернувся Рубашов обличчям до Клєткіна, – хіба що нагоди зайвий раз доказати свою вірність партії.
–Є лише одна нагода для цього, – жвавіше підхопив Клєткін. – А саме: повне зізнання. Ми вже чули досить про вашу «об’єктивну опозиційність» та про ваші величні мотиви. Що нам потрібно, так це повне прилюдно визнання вашої злочинної діяльності, що була неминучим наслідком вашої «опозиційності». Єдине, чим ви ще можете прислужитися партії, це застерегти маси своїм власним прикладом, наочно показати, до чого доводить антипартійність.
Рубашов згадав бутерброди для Хазяїна. Нерв у щоці сіпався виразно, але біль уже не був таким пекучим і гострим; він напливав тепер потоком тупих, задубілих поштовхів. При згадці про бутерброди для Хазяїна м’язи на його щоках стягнулися у гримасу.
–Я не можу зізнатись у злочинах, яких не скоїв, – сказав він мляво.
–Ще б пак! Звичайно, цього ви зробити не можете, – Рубашову здалося, що в голосі Клєткіна вперше зазвучала іронія.
З цього моменту Рубашов мало що пам’ятав з допиту. Після речення: «Звичайно, цього ви зробити не можете», – яке запам’яталося через особливу інтонацію слідчого, в подальших згадках утворилася прогалина. Пізніше він пояснював це сном. Навіть згадував, що саме снилося. Сон тривав, мабуть, не більше хвилини, але в ньому він бачив розтягнутий, безконечний ландшафт і знайомі тополі, які визначали собою межі батькового маєтку.
Звідки й коли в кабінеті появилася ще одна особа – він не знав, хоч і напружував пам’ять. Чув дише громовий голос Клєткіна. Останній, мабуть, підвівся й кричав через стіл:
–Прошу вас бути уважнішим!… Чи знаєте ви цю людину?
Рубашов підтакнув. Так, він упізнав Заячу Губу миттю, дарма що той був без дощовика, в якому Рубашов звик його бачити на подвір’ї в’язниці. Пригадалися цифри в’язничої абетки й удари в стіну: «Заяча Губа шле вам привіт».
–Де й коли ви з цією особою бачились?
Рубашову коштувало зусиль, щоб говорити. Гіркий присмак так і не зник з кінчика язика.
–Я бачив його кілька разів з вікна, коли він прогулювався…
–Ви не знали цього чоловіка раніше?
Заяча Губа стояв біля дверей. Світло лампи схоплювало його всього, з ніг до голови. Його жовтаве обличчя було тепер білим як крейда; ніс гострий; розсічена верхня губа ледве покривала зуби й помітно тремтіла. Його руки звисали незграбно майже до колін. Рубашов дивився на нього, як на привида на сцені. А в пам’яті билися нові цифри тюремної абетки: «Вчора катували Заячу Губу». І раптом крізь пам’ять майнула легка тінь… Здалось, ніби він колись зустрічався з живим оригіналом цих людських решток. Коли й де це було? Давно, задовго перед арештом.
–Не можу сказати точно, – відповів Рубашов непевно. – Але, придивившись уважніше, припускаю, що я з ним таки десь бачився.
Ще не закінчивши фрази, усвідомив, що зробив помилку. Не треба було поспішати з відповіддю. Під приводом роздумів міг відпочити й набратися духу.
–Не пригадуєте, коли ви зустрічалися з ним востаннє?– поспішив Клєткін з новим запитанням. Скидався на хижого птаха, що гострим дзьобом безупинно дзьобає жертву. – Прошу вас бути точним у відповіді. Гострота вашої пам’яті вважалася колись у партії взірцевою…
Рубашов перебирав згадки, але так не міг з’ясувати, де й коли бачив цього привида, що тепер мружився під тисячами амперів світла й не міг стулити тремтячих уст. Заяча Губа стояв як укопаний. Кілька разів облизав язиком розсічену губу, а зір його тим часом наполохано бігав від Клєткіна до Рубашова й від Рубашова до Клєткіна.
Секретарка перестала нотувати. Чути було лише рівне гудіння лампи й хрускіт нової сорочки Клєткіна. Вхопившись руками за бильце крісла, він подався вперед і примружив очі:
–Ухиляєтеся від відповіді?
–Ні, не ухиляюсь. Просто, не можу пригадати…
–Гаразд, – сказав Клєткін.
Він майже навалився грудьми на стіл і, перевівши погляд на Заячу Губу, спитав: