–Може, ви трохи допоможете громадянинові Рубашову? Де ви бачилися з ним востаннє?
Обличчя Заячої Губи зробилося ще більшим. Перелякано тікаючи зором від Клєткіна, він наткнувся очима на стенографістку й прикипів до неї поглядом, мовби шукав у жіночій тендітності підтримки і зрозуміння. Нарешті відірвався від неї, шугнув зором по стінах, навіть по стелі, шукаючи й далі місця для душевного перепочинку. Та ось пригадав, що питання поставлено таки йому, облизав розсічену губу й поквапно, одним віддихом, сказав:
–Громадянин Рубашов намовляв мене умертвити вождя партії отрутою…
Глибокий, мелодійний голос, що несподівано полився з цих людських решток, здивував Рубашова. Здавалося, цілого, неполаманого в цьому молодому чоловікові тільки й було, що його приємний голос. Цей голос видавався дивною протилежністю до всієї його зовнішності. Сказане ним дійшло до Рубашова лише за кілька секунд. З моменту появи в кабінеті Заячої Губи Рубашов сподівався чогось подібного і намагався бути на сторожі. Але звинувачення прозвучало надто кумедно. За хвилю озвався й Клєткін. Його роздратований голос доносився ззаду, бо Рубашов майже повністю повернувся до дверей, біля яких і досі стояв Заяча Губа.
–Я ще не питав вас про це. Я спитав вас, де ви востаннє зустрічалися з громадянином Рубашовим?
«Ти помилився, хлопче, – звернувся Рубашов подумки до Клєткіна. – Ти не повинен був наголошувати, що на твоє питання дано не ту відповідь. Я б і не помітив цього. А тепер, після твоїх дурних додаткових з’ясувань, у моїй голові прояснилося, наступило гарячкове пробудження…»
Порівняти свідка з предметом вдалося легко. Цей свідок – Заяча Губа – є заведеним грамофоном. Голку поставлено не на ту борозну пластинки і в результаті – не та відповідь. Заяча Губа трішки знітився і його «правильна» відповідь прозвучала ще мелодійніше:
–Я бачився з громадянином Рубашовим у Б., на прийомі, влаштованім торговельною делегацією. При зустрічі він намовляв мене до участі в терористичній змові проти вождя партії.
Говорячи, він гасав очима по стінах кабінету. Коли замовк, його погляд раптом упав на Рубашова й застиг, немов знайшов нарешті місце відпочинку. Рубашов надів пенсне й відповів на цей погляд допитливим позирком власних очей. Але в зіницях молодого чоловіка не було прохання вибачити. Радше – братерська довіра й німий докір безнадійно катованого. Рубашов був першим, хто розплів цей вузол переживань.
За спиною знову загримів голос Клєткіна, самовпевнений і, як завжди, брутальний:
–Ви пам’ятаєте дату зустрічі?
–Так, я пам’ятаю її дуже виразно, – відповів Заяча Губа своїм лагідним голосом. – Ми зустрілися на прийомі з нагоди 20-х роковин революції.
Погляд молодого чоловіка так і не відірвався від Рубашова. Цей погляд, здавалося, прикипів до нього, немовби в ньому крилася остання надія на порятунок, Рубашов труснув власну пам’ять, і в ній почали зринати образи, спочатку розпливчасті, а тоді конкретніші. Нарешті згадав, хто був Заяча Губа. Ця ідентифікація не зродила у ньому подиву, радше – розчарування.
Повернувшись до Клєткіна і раз у раз моргаючи проти світла, спокійно сказав:
–Вказана ним дата правильна. Спочатку я не впізнав свідка. Тепер бачу, що це син професора Кіффера. До речі, перед тим, як він пройшов через ваші руки, я бачився з ним лише один раз. Вітаю вас із блискучою обробкою! Не диво, що я навіть не впізнав його…
–Отже, ви підтверджуєте, що знаєте його і що зустрічалися з ним у вказаний день і за вказаних обставин?
–Я щойно це підтвердив, – кинув Рубашов байдуже і помітив, що гарячкове збудження минуло й у голові знову почалися тупі удари. – Якщо б ви відразу сказали, що свідок є сином мого нещасного друга Кіффера, я розпізнав би його швидше.
–В обвинуваченні його прізвище названо повністю, – зауважив Клєткін.
–Для мене й для інших професор Кіффер був відомий як Кіффер. Усі ми знали, що це – псевдонім, прибраний ще у дореволюційні часи. Його справжнього прізвища я не знав. Тим часом у звинувачення ви чомусь втулили останнє…
–Ну, це неважливо, – підсумував Клєткін і знову подався тулубом у бік Заячої Губи, немовби хотів розчавити молодого чоловіка своєю вагою. – Продовжуйте свої свідчення. Розкажіть тепер, для чого було влаштовано цю зустріч.
«Знову помилка, – подумав Рубашов, дарма що майже засинав. – Він вважає це неважливим. Але якби я справді вербував цього чоловіка до тієї опереткової змови, то, очевидно, згадав би його при першому натякові, з зазначенням чи без зазначення прізвища». Почувався, однак, надто виснаженим, щоб затівати ці всі уточнення. До того ж йому довелося б тоді знову повернутися до тієї диявольської лампи. А так міг принаймні сидіти спиною до неї.