–Намовляння не мало місця того вечора. Воно відбулося наступного ранку в розмові віч-на-віч між мною і громадянином Рубашовим.
Рубашов усміхнувся. Перенесення уявної розмови на наступний день було, безсумнівно, винаходом Клєткіна. Навіть він, зі своїм примітивним мисленням, відчував неправдоподібність ситуації, за якої старий Кіффер дозволив би Рубашову намовляти свого сина до терористичних актів. Тут конче була потрібна розмова «віч-на-віч».
І хоч останнє «зізнання» свідка заскочило Рубашова зненацька, він залишався і далі спокійним. Повернувшись до Клєткіна й кліпаючи проти світла очима, він спитав:
–Наскільки мені відомо, звинувачений під час очної ставки має право ставити свої запитання, чи не так?
–Так, – кивнув Клєткін.
Рубашов повернувся до молодого чоловіка.
–Наскільки я пам’ятаю, – сказав він, поправляючи пенсне, – на час нашої зустрічі ви закінчили університет?
Рубашов уперше звернувся безпосередньо до Заячої Губи і помітив вираз надії й довір’я на його обличчі. Кіффер згідливо кивнув головою.
–Значить, цей момент я запам’ятав добре, – немовби впевнювався у своїй пам’яті Рубашов. – І якщо пам’ять мене не зраджує, ви якраз намірялись почати працю під батьковим наглядом в Інституті історичних досліджень?
–Так, – підтвердив Заяча Губа і по короткій паузі додав:- Я працював там до батькового арешту.
–Ну, це зрозуміло, – сказав Рубашов. – Після батькового арешту вас вигнали з інституту і ви мусили шукати іншої праці, загадково опинившись у кремлівській їдальні…
Рубашов навмисне зробив перепочинок, а тоді повернувся до Клєткіна й закінчив:
–Це все показує, що на час зустрічі з цим молодим чоловіком ні я, ні він не могли передбачити характеру його майбутньої праці, а тому закид, ніби я намовляв його отруїти вождя, геть чисто позбавлений логіки…
Олівець секретарки раптом перестав скрипіти… Навіть не дивлячись у її бік, Рубашов знав, що вона зараз розгублено витріщилася на Клєткіна. Заяча Губа теж витріщився на слідчого, нервово облизуючи верхню губу. В його очах не було полегшення; навпаки, вони ще більше налилися тривогою й страхом. Тимчасове почуття тріумфу, що його зазнав Рубашов, моментально зникло. Натомість з’явилося дивне відчуття вини за псування цієї гладенької, врочистої церемонії. Голос Клєткіна прозвучав іще холодніше й коректніше:
–Маєте ще якісь запитання?
–Наразі ні, – сказав Рубашов.
–У звинуваченні не сказано, що ваші інструкції зводилися лише до застосування отрути, – спокійно відповів Клєткін. – Ви просто дали наказ про вбивство. Вибір способів ви залишили виконавцеві.
Клєткін перевів погляд на Заячу Губу:
–Адже так?
–Так, – поспішно відказав Кіффер, і в його голосі вчулося полегшення.
Рубашов добре пам’ятав, що в обвинуваченні стояло «намовляння до вбивства отрутою», але раптом усе це втратило будь-яке значення. Чи справді молодий Кіффер на власну руку готував замах, чи лише планував щось подібне, а чи всі ці зізнання були штучно всаджені в його голову – Рубашова це все цікавило тепер хіба що в суто юридичному аспекті. У визначенні його справжньої вини все це не грало ніякої ролі. Головним зараз було те, що ця поламана, жалюгідна фігура втілювала, по суті, його логіку, була, так би мовити, її матеріалізованим наслідком. Ролі помінялися, бо не Клєткін, а він, Рубашов, був тим, хто намагався заплутати ясну справу занадто тонким перебиранням деталей. Обвинувачення, яке донедавна виглядало абсурдом, здобувало нарешті – щоправда, незграбним і грубуватим способом – необхідну ланку для завершення логічного ланцюга. І все ж, як здавалося Рубашову, в одному моменті його скривдили. Але він був занадто зломлений, щоб викласти ще й цю свою кривду.
–Маєте ще якісь питання?– спитав Клєткін.
–Ні.
–Ви можете йти, – кинув Клєткін до Заячої Губи й натиснув кнопку дзвінка.
Зайшов конвоїр, начепив на руки Кіффера наручники і кинув головою на вихід. Перш ніж зникнути за дверима, Заяча Губа повернувся до Рубашова точнісінько так, як він це робив, повертаючись до в’язниці з прогулянки. Витримати цей погляд Рубашову було нелегко. Мусив скинути пенсне й опустити очі долу. Коли за Заячою Губою зачинилися двері, Рубашов майже заздрив йому, але всі ці рефлексії обірвав голос Клєткіна бадьорий і, як завжди, брутальний: