Зрозуміло, що всю цю справу він міг спростити. Міг одним духом підписати всі звинувачення, або ж відразу всі заперечити і мати спокій. Але дивне, незрозуміле почуття обов’язку не дозволяло йому піддатися тій спокусі. Його життя було настільки однобоким, що з феноменом «спокуса» він був знайомий лише теоретично. Тепер спокуса товаришувала йому днями й ночами. Вона була скрізь: у камері, напівпритомних подорожах коридором і в світлі диявольської лампи на допиті. Ця спокуса втілювалася в слово, яке колись прочитав на воротах французького цвинтаря – СПАТИ.
Вистояти перед цією спокусою було важко, бо вона була простою й спокійною, не підфарбованою і не хтивою. Вона була німою й не послуговувалася жодними аргументами. Зрештою, всі аргументи були на боці Клєткіна. Вона тільки німо підсовувала слова, що їх хтось написав на заяложеному клаптику паперу – «умри мовчки».
Деколи, в моменти апатії, що наставали після ясної бадьорості, його уста ворушилися, але Клєткін нічого не чув. Вдавано кашляв тоді і поправляв манжети сорочки. Рубашов сприймав це як сигнал і починав протирати своє пенсне та розгублено і бездумно притакувати, бо встиг уже зрозуміти, що спокуса була отим німим співрозмовником, якого він, думалося, забув, і якому, здавалося, не місце в цьому кабінеті, – вона була тією самою «граматичною фікцією».
–Отже, ви заперечуєте ведення переговорів від імені опозиції з представником чужої держави з наміром заручитися її допомогою в поваленні теперішньої влади? Ви також заперечуєте свою готовність заплатили за отриману пряму чи опосередковану допомогу певними територіальними концесіями?
Так, Рубашов заперечував це. Тоді Клєткін вичитав із паперів і дату, й обставини цих переговорів із одним чужим дипломатом, а заразом пригадав давню незначну сцену, яка набувала зовсім іншої ваги в інтерпретації Клєткіна. Сонний і збентежений Рубашов дивився на Клєткіна й відчував, що пояснювати йому невинність тієї сцени було справою безнадійною.
Було то після офіційного обіду в посольстві в Б. Поруч із Рубашовим сидів огрядний фон З., другий радник посольства, громадянин тієї самої держави, в якій зовсім недавно працівники поліції повибивали йому на допитах зуби. Між ними зав’язалась невимушена розмова про певні породи морських свинок, що їх колись плекали батько співрозмовника й батько Рубашова. Не виключено, що свого часу їхні батьки навіть листувалися між собою, а може, й обмінювалися рідкісними екземплярами свинок.
–Цікаво, що сталося з морськими свинками вашого батька? – запитав фон З.
–Їх усіх порізали й поїли під час революції, – засміявся Рубашов.
–А свинок мого батька перероблено на ерзац жиру, – меланхолійно інформовував співрозмовник.
Фон З. не крився зі своєю неприязню до режиму, який, мабуть, лише через недогляд забув усунути його з дипломатичної служби.
–Ми опинилися в однаковій ситуації, – провадив радник, попиваючи лікер із чарки. – І ви, і я нині – пережиток. З плеканням морських свинок раз і назавжди покінчено. Ми живемо в століття плебеїв…
–Але не забувайте, що я на боці плебеїв, – сказав Рубашов, посміхаючись.
–Я не це мав на думці, – заперечив фон З. – Якщо говорити щиро, я теж погоджуюся з програмою нашого опудала з вусиками. От коли б він тільки менше кричав під час промов. Але якщо йдеться про окрему особу, то її нині залюбки можуть розіп’яти за саму лише її віру…
Так вони сиділи, попивали лікер і каву, трішки п’яніли для гумору й перемовлялися. Наповнюючи ще раз чарки, фон З. раптом сказав:
–Пане Рубашов, якщо б вам знову довелося здійснити революцію й усунути Хазяїна, то, будь ласка, подбайте про центри плекання морських свинок…
–Таке навряд чи можливе, – відповів Рубашов з усміхом, – хоч подібні надії певно, плекаються серед ваших друзів?
–Ще б пак! – погодився фон З. легким, жартівливим тоном. – Судячи з останніх судових процесів, у вашій країні відбуваються Дивні речі.
–Отож ваші друзі вже, певно, вибудовують плани на випадок отих, підкреслюю, неправдоподібних змін?