Выбрать главу

Худий селянин у розлізлих чоботях, який раніше був сусідом Рубашова на прогулянках, знову стояв поруч нього. Він скоса дивився на блідого, виснаженого Рубашова і стурбовано кліпав очима, коли Рубашов починав похитуватись. Нарешті селянин легенько закашляв і, поглядаючи на вартових, сказав:

–Я довго вас не бачив, ваше благородіє. Ви виглядаєте дуже погано. В такому стані ви довго не протягнете. Кажуть, буде війна…

Рубашов, борючись зі спокусою нахилитись, взяти у жменю снігу й зліпити сніжку, намагався уважно слухати селянина.

–Скоро почнеться сівба, – не вгавав селянин. – Як розтануть сніги, вівці підуть у гори. Треба зо три дні, щоб вони туди добралися. Раніше всі села у нашій окрузі виганяли овець того самого дня. Від самого світанку нічого не видно за курявою, лише вівці. Куди не глянь – вівці, на всіх шляхах і стежках, на всіх полях. Всі виходили пастухам помагати. Ви, мабуть, у житті не бачили стільки овець і собак, ваше благородіє, та стільки куряви, а що вже лементу, гавкоту, мекання!… Мати божа! Що то були за часи!…

Рубашов повернув обличчя до сонця. Воно світило блідо, проте у повітрі вже відчувалася тепла м’якість, повівало перемінами. З хлоп’ячою цікавістю стежив він за метушнею птахів над кулеметною вежею. А селянин говорив далі:

–В такий день, як сьогодні, коли починає пахнути весною, я не знаходжу собі місця. Здається, що ні ви, ні я довго не протягнемо, ваше благородіє. Вони розчавили нас, бо ми реакціонери. Вони розчавили нас, щоб ті дні, коли ми були такі щасливі, вже не вернулися…

–Невже ви були аж такі щасливі? – недовірливо перепитав Рубашов.

Селянин промимрив щось нерозбірливе і його берлак кілька разів здригнувся. По паузі Рубашов запитав:

–Пам’ятаєте те місце у Біблії, де племена закричали серед пустелі: давайте оберемо собі іншого провідника й завернемо назад до Єгипту?

Селянин жваво кивнув, але молоти почав щось незрозуміле. Пролунав свисток, і їх повели назад до камер. І враз бадьорість, викликана свіжим повітрям, минула. З’явилися знову запаморочення й нудота. Покидаючи подвір’я, Рубашов нахилився, вхопив пригорщу снігу й протер ним чоло та запалені очі.

Його повели не до камери, як він сподівався, а просто до Клєткіна. Той сидів за столом у незмінній позі. Гардини на вікнах були опущені, лампа горіла. Час у цій кімнаті стояв на місці. Опускаючись на стілець, Рубашов помітив мокру пляму на килимі і пригадав своє падіння. Отже, минула лише година.

–Сподіваюся, вам уже краще, – сказав Клєткін. – Ми зупинилися на заключному питанні, на мотивах, що спонукали вас до контрреволюційної діяльності.

З легким подивом глянув він на праву долоню Рубашова, де ще лишалася грудка снігу. Рубашов помітив цей погляд і посміхнувся. Тоді простягнув руку до лампи й обоє стежили, як сніг розтавав у її теплі.

–Це останній пункт, – повернувся до тями Клєткін. – Коли ви підпишете ще й це зізнання, ми нарешті розійдемося…

Лампа світила значно яскравіше, ніж протягом останніх днів, і Рубашов весь час кліпав очима.

–…і тоді будете мати вдосталь часу для відпочинку. Рубашов погладив долонями скроні, але прохолоди від снігу вже не відчув. Слово «відпочинок», яким Клєткін закінчив речення, повисло в тиші. Відпочивати й СПАТИ. «Давайте оберемо собі іншого провідника й завернемо назад до Єгипту…»

–Мотиви вам добре відомі, – озвався Рубашов. – Ви прекрасно знаєте, що я не діяв від «контрреволюційних переконань» і не був на службі ворожої держави. Все, що я думав і робив, диктувалось виключно моїм сумлінням.

З купи папок на столі Клєткін висмикнув одну, розгорнув її, знайшов аркуш і поклав його перед собою.

–«Для нас питання суб’єктивної щирості не має ніякого значення. Той, хто помилявся, мусить розплачуватися. Тому, хто йде правильним шляхом, усе буде пробачено. Таким був наш закон…» Адже ви самі це написали, вже будучи під арештом.