Рубашов заплющив очі, але й через повіки відчував знайоме палахкотіння лампи. Його власні фрази в устах Клєткіна звучали дивно й оголено, наче адресована невідомому священику оповідь, записана на грамофонну платівку, з якої тепер зривалися тріскотливі звуки.
Клєткін дістав із папки другий аркуш і прочитав що одне речення:
–«Гідність – це бути корисним без самолюбства аж до кінця».
–Але я не бачу, – сказав Рубашов, – яка користь партії від того, що її члени на очах цілого світу обкидають один одного багнюкою. Я підписав усе, що ви вимагали. Я визнав свою вину в обстоюванні фальшивої й об’єктивно шкідливої мети. Невже цього замало?
Він начепив пенсне на ніс, відвів погляд від лампи й закінчив безживним стомленим голосом:
–А крім того, ім’я Миколи Салмановича Рубашова є частиною партійної історії. Поливаючи його брудом, ви тим самим оскверняєте й історію революції…
Клєткін на хвилину зосередився над аркушем перед собою й сказав:
–На це я можу відповісти іншою цитатою з ваших записок. Ви писали: «Ми мусимо всвердлювати кожне речення в маси безконечними повтореннями й спрощеннями. Все, що видається за добре, має сяяти, як золото. Все, що вважається злом, має бути чорним як смола. Політичні декларації для мас слід розмальовувати, як ярмаркові пряники».
Рубашов мовчки дивився на Клєткіна, мовби вперше почув ці речення. Нарешті сказав:
–Ага, ось чого ви від мене хочете. Я маю зіграти роль чорта у вашій ляльковій виставі: вити, скреготіти зубами, показувати язика. І все це – добровільно. Дантонові і його друзям було принаймні дозволено вмерти без комедії.
Клєткін поклав аркуші в папку, закрив її й подався тулубом уперед.
–Ваші зізнання на суді будуть останньою послугою, яку ви можете зробити партії.
З заплющеними очима Рубашов перепочивав у світлі лампи, наче сонний, натомлений чоловік під літнім сонцем. Але голос Клєткіна, здавалося, лунав скрізь – ззаду і спереду, над головою, збоку, під ногами:
–Ваш Дантон із його конвентом – усе це було порожньою галантною грою порівняно з тим, що розігрується зараз. Я читав книжки про Дантона й тогочасні події. Ті люди носили напудрені перуки і декламували про особисту гідність. Для них умерти зі шляхетним жестом означало все, байдуже, чи той жест означав добро а чи шкоду.
Рубашов слухав. У вухах гуділо й стугоніло, а голос Клєткіна, надходячи зусебіч, боляче шмагав по щоках і по лобі.
–Ви знаєте, яка ставка розігрується цим разом. Уперше в історії революція не тільки перемогла, а й утрималася при владі. Ми перетворили нашу країну на бастіон нової ери. Цей бастіон складає одну шосту земної кулі і заселений він однією десятою частиною населення планети.
Тепер голос Клєткіна напливав чомусь ззаду. Лише тепер Рубашов помітив, що слідчий устав із крісла й походжав по кімнаті. Уперше він вийшов з-за столу. Його чоботи порипували, нова сорочка лопотіла, пахло сумішшю поту й нової шкіри.
–Коли революція в нашій країні закінчилась переможно, ми сподівалися, що за нашим прикладом піде цілий світ. Натомість світом прокотилася хвиля реакції, яка загрожувала потопити й нас. У партії з’явилися дві течії. Одна складалася з авантюрників, які заради пробудження революцій в інших країнах хотіли ризикувати всім, що ми здобули. Ви належали до цієї течії. Ми відчули небезпеку цієї течії й ліквідували її…
Рубашов хотів підвести голову й сказати щось у відповідь, але порипування чобіт Клєткіна нагадало йому про ще одну силу, що під іншими знаками, кольорами й прапорами утверджувала своє право на історію. Намагався слухати. Був страшенно втомлений. Похилився трішки назад, але очей не розплющив.
–Вождь партії, – доносився ззаду голос, – мав ширші перспективи й кращу тактику. Він усвідомив, що все залежить від того, чи вистоїмо ми в час світової реакції, чи втримаємо свій бастіон. Він зробив висновок, що такий стан може тривати десять, двадцять, або п’ятдесят років, аж поки світ не визріє для нової хвилі революцій. І до тих пір ми мусимо витримувати натиск з усіх боків. До тих пір ми маємо один обов’язок – не загинути.
У пам’яті Рубашова зринуло речення: «Рятувати своє життя є революційним обов’язком». Хто автор цієї формули? Він сам? Іванов? Це ж в ім’я цього принципу він пожертвував Орловою. І куди це його запровадило?
–…Не загинути, – звучав голос Клєткіна. – Твердиня мусить втриматися будь-якою ціною, будь-якими жертвами. Вождь партії зрозумів цю вимогу з незрівнянною далекоглядністю і зробив усе для її здійснення. Політику Комінтерну було підпорядковано нашим національним інтересам. Тих, хто не зрозумів цієї потреби, довелося знищити. Цілі групи наших найкращих функціонерів у Європі були ліквідовані. Ми не зупинялися перед знищенням власних закордонних організацій, коли інтереси бастіону вимагали цього. Ми не зупинялися перед співпрацею з поліційними органами реакційних держав, аби тільки здушити революційні рухи, які зароджувалися у невигідний для нас момент. Ми не зупинялися перед зрадою друзів, ані перед компромісами з ворогами, – аби тільки зберегти бастіон. Таке завдання поклала на нас, представників першої переможної резолюції, історія. Короткозорі естети і моралісти не могли цього зрозуміти. Але вождь партії проникливо збагнув, що все залежить від того, хто довше витримає…