У камері панувала тиша. Чути було тільки човгання його черевиків по підлозі. Шість з половиною кроків до дверей, через які він невдовзі вийде в останню дорогу; шість з половиною кроків до вікна, за яким западала ніч. Невдовзі усе це скінчиться. Та коли він питав себе: «За що, по суті, ти вмираєш?», – то відповісти не міг.
Так, у всій системі десь сталася помилка. Вочевидь, вона була в аксіомі, яку він досі вважав абсолютно правильною, за яку віддавав у жертву інших і якій тепер сам був принесений у жертву. Помилка була в аксіомі, що мета виправдовує засоби. Це ж вона вбила революційне братерство, це ж вона змусила їх усіх бігти вперед у несамовитій люті. Чи ж не сам він ще недавно писав: «Ми викинули за борт усі забобони й звичаї, нашим єдиним принципом стала послідовна логіка; ми пливемо без морального баласту»?
Мабуть-таки, причиною нещастя була ця аксіома. Може, ліпше, коли людство пливе з баластом. Може, діалектика – поганий компас, якщо він веде нас таким покрученим, спотвореним курсом, що й мета врешті-решт зникла в тумані. Отже, настає час великої пітьми…
Можливо, колись пізніше виникне новий рух – з новими прапорами, з новим духом – що виходитиме з економічної необхідності й «океанічного почуття». Можливо, члени нової партії будуть носити чернече вбрання і проповідувати, що лише чистота засобів виправдовує мету. Можливо, вони навчатимуть, що догма, яка твердить, ніби людина – це результат ділення мільйона на мільйон, є шкідливою й веде до катастрофи. Можливо, вони принесуть нові правила обчислення, за якими сукупність мільйона індивідуумів складатиме нову реальність, котра, не будучи більше аморфною масою, розвиватиме власну свідомість і окремішність, збільшуючи «океанічне почуття» в мільйон разів, вміщуючись у безмежному, але самоорганізованому просторі…
І враз Рубашов похолов. З коридору почулися тупі звуки далеких барабанів.
Спочатку звуки були глухими, ніби вітром принесені десь здалеку. Вони поволі наближалися. Рубашов не рухався. Ноги перестали йому коритися. Сила земного тяжіння немовби наливала їх чимось важким. Не відриваючи погляду від вічка у дверях, Рубашов машинально ступив кілька кроків назад, важко дихаючи. Щоб якось відволіктися від стукоту, знайшов цигарки й запалив одну.
Вперше після суду «озвалася» стіна, за якою сидів офіцер.
«ВОНИ ПІШЛИ ДО ЗАЯЧОЇ ГУБИ. ВІН ШЛЕ ВАМ ПРИВІТ».
Тягар у ногах раптом зник. Рубашов майже стрибнув до дверей і почав бити в металеву обшивку обома руками. Не було ніякого сенсу передавати почуту новину в камеру 406 – вона стояла порожньою. Б’ючи долонями в двері, Рубашов дивився у вічко.
Коридор, як завжди, заливало бліде електричне світло. Було видно двері камер від 401-ї до 407-ї. Гул барабанів розбухав, посилювався. Наближалися кроки, повільні й тягучі. Їх уже було виразно чути. Потім у полі зору Рубашова появився Заяча Губа. Він зупинився й повернув обличчя до камери Рубашова. Обличчя виглядало точнісінько так, як у кабінеті Клєткіна при світлі рефлектора – верхня губа трусилася, очі бігали. Руки, скуті за спиною в наручники, виглядали особливо неприродно. Заяча Губа не бачив Рубашова, що прилип обличчям до вічка, проте він вирячив на двері свої каламутні, благальні білки, немов чекав якогось порятунку з-за цих дверей. Почувся голос, і Заяча Губа слухняно рушив із місця. За ним ішов циклоп в однострої, з револьвером на боці…
Гуркіт барабанів поволі вщухав і невдовзі цілком припинився. З-за стіни почувся стукіт:
«ВІН ТРИМАВСЯ ДУЖЕ ДОБРЕ…»
Відколи Рубашов зізнався офіцерові у своїй капітуляції, вони ні разу не розмовляли. Сусід продовжував:
«ВИ ЩЕ МАЄТЕ БЛИЗЬКО ДЕСЯТИ ХВИЛИН ЧАСУ. ЯК ПОЧУВАЄТЕСЬ?»
Рубашов зрозумів, що сусід почав розмову заради полегшення його останніх хвилин, і відчув вдячність. Сів на ліжко й відповів: