Дивувало також, що зуб перестав боліти з того моменту, як благословенна тиша розлилася довкола нього, ще на суді. Може, якраз у ту хвилину прорвався нарив? Що він тоді казав? Ага: «Я стаю на коліна перед країною, перед масами, перед цілим народом…» А потім що? Що сталося з масами, з народом? Стільки років їх гнали через пустелю погрозами й обіцянками, терором і вигаданими успіхами. Де ж обітована земля?
І чи існує вона взагалі? Хотілося б почути відповідь на це питання, поки ще є хвилина часу. Мойсей теж не дійшов до обітованої землі. Але він бачив її з верхів’я гори, розпластану в долині, під його ногами. Таки легше вмирати, коли бачиш мету хоча б звіддаля. Йому, Миколі Салмановичу Рубашову, не довелося зійти на гору. Скрізь, куди не глянь, лише пустеля й темрява ночі…
Тупий, безболісний удар врізався у потилицю. Довго чекав його, а він настиг так раптово. Дивуючись, відчув, як коліна підламалися і він почав падати, повертаючись убік. «Як театрально! – подумав він, розпластуючись на цементі. – І все ж я нічого не відчуваю». Лежав з підігнутими ногами, притулившись щокою до холодної плити. Зробилося темно. Море несло його, гойдаючи на своїй темній поверхні. А спогади влягалися в мозку, як пасма туману на воді.
Хтось стукав у вхідні двері, вламувався в кімнату з ордером на арешт. Але в якій країні це все відбувалося? І рука, що ніяк не могла знайти рукав халата… І портрет… Чий портрет висів над його ліжком, позираючи на нього вниз? Хто це був, Хазяїн чи той, інший? Чи було ж обличчя з іронічною усмішкою а чи зі скляним, замороженим виразом?
Безформна постать похилилась над ним. Запахло новим ременем. Які відзнаки має ця постать на рукаві й на кашкеті? І в ім’я чого вона приставила дуло револьвера до його потилиці?
Другий, могутній удар настиг його. Навкруги залягла небувала тиша. Знову з’явилося море зі своїм заколисливим хлюпотінням. Хвиля повільно торкнулася його й підняла з підлоги. Тепла, вона прийшла здалеку й поволі покотилася в безмежжя, як сплеск вічності…
Париж,
жовтень 1938 – квітень 1940.