Човен м'яко уткнувся в річний пісок. Я вийшов із човна на берег абсолютно спустошений і разом з тим якийсь неначе зовсім інший, новий. Я неначе втопив у Десні і свій жаль, і тугу, і розпач відступу. Я оглянувся. За Десною горіло. І червона заграва пожежі якось по-новому освітила мою душу. Нестерпний огонь пропік мене наскрізь. На одну мить мені здалося, що кинься я зараз назад до Десни — і вода б розступилася переді мною. Цього я, хлопці, ніколи не забуду...
Ми стали прощатися з дідами, поспішаючи у лози.
— Постійте трохи, — сказав Платон, спершись на весло. — Так що ж прикажете передати герману? Як стрічать його, як у вічі дивитись?
— Передайте, що ми повернемось. Не дрейфте, діду. Повернемось! — спробував підбадьорити діда Троянда.
Дід подивився якось мимо планшеток Троянди і легенько сплюнув.
— По-дай чо-го-го-го! Ого-го-го! — лунало з того берега.
— Прощайте, діду, — тихо говорили мої попутники, зникаючи в лозах.
— Ідіть собі під три чорти... Чорт вас носить, —- сказав байдужим голосом дід Савка.
Платон мовчав.
Ми пішли в лози.
Я йшов останнім і думав про діда Платона. «Спасибі йому, — думав я, — що не пожалів нас, не окропив нашу сумну стежку сльозами, що викресав з мого серця огонь уночі... Правдо, чом же ти часом така гірка та солона!»
Потім я побіг назад, до Десни. Я мусив щось сказати на прощання дідові Платону. Я вибіг на висип.
Платон стояв на березі по кісточки у воді з веслом, як пророк, нерухомий, і дививсь, очевидно, нам услід.
— Прощайте, діду. Простіть нас, що не доглянули вашу старість, — сказав я, задихаючись. — Ми вас, діду, ніколи...
— Іди, не крутись перед очима, — сказав Платон Півторак, навіть не подивившись на мене. По сухому темному його лицю текли сльози і падали в Десну.
— Оце, друзі мої, і все. Оце і весь секрет, — сказав капітан Колодуб і запалив люльку. Всі в землянці зітхнули.
— Зараз я Герой Радянського Союзу. Багато я знищив ворога, що й говорить! Багато постріляв у наступі і гусеницями подушив багато. Часом бувало так, що нудно робилось од хрусту фашистських кісток. І сам попадав у бувальці не раз. Але, де б я не був, як би не гули навколо мене ворожі вихори, їм ніколи вже не затушить того вогню, що викресав з мене колись у човні дід Платон... Що наше життя? Що наша кров, коли страждає вся наша земля, увесь народ? — голос капітана зазвучав, як бойова сурма. — Я, хлопці, у бою сторукий, помножений стократ на гнів і ненависть!.. Так. — Капітан Колодуб усміхнувся. — А все ж таки нічого в світі я б так не хотів, як після війни поїхати на Десну до діда Платона і...
— І сказати йому, що він помилявся, товаришу Герой Радянського Союзу. Моє шанування! Ну як? — почувся з боку дверей улесливий голос Троянди, що вже з півгодини як приїхав на фронт і зайшов до землянки.
— І поклонитися діду Платону в ноги за науку,— сказав капітан Колодуб, ніби і не почувши зовсім Троянди.
Стало тихо. Ніхто не рухався, наче всі танкісти були ще думками на Десні.
— Ні, товаришу капітан, не поклонитесь ви діду Платону, — зітхнув молодий танкіст.
Всі обернулись. Це був Іван Дробот. Він стояв у самому кутку землянки. Він був якось особливо схвильований.
— Діда Платона, товаришу капітан, уже нема живого, — сказав Дробот. — Ото як ви пішли у лози, через годину прибігли німці. Довго вони били діда, що перевіз вас, хотіли розстріляти, а потім був приказ негайно переправитися на другий берег. Ну повезли. Насіло їх вщерть. Випливли на середину Десни. Тоді дід Платон і каже:
— Савко, прости мене!
— Бог простить.
— У другий раз!
— Бог простить.
— Прости утретє!
— Бог простить.
— Прости і ти мене, Платоне, — сказав дід Савка.
— Бог простить.
— У другий раз!
— Бог простить.
— У третій раз!
— Бог простить.
Та за третім разом як повиймали вони весла, та як стрибнули на правий борт, та й перекинули човна. Все потонуло — і кулемети, і німці, і діди. Один тільки я виплив на наш берег.
— А хто ж ти такий? — тихо спитав капітан Колодуб.
— Я онук діда Савки. Я сидів на другій опачині...
— Встать! — скомандував Колодуб.
Всі встали. Цілу хвилину сім'я бійців стояла мовчки. Колодуб був блідий і урочистий. Він стояв з закритими очима. Потім на мить він став на одно коліно, і всі послідували за його рухом.
— Готові до бою? — спитав Колодуб і виріс перед бійцями, як дід Платон на Десні.
— Готові на будь-який огонь!!!
Тихо стало в землянці. Тихо й на позиції. Тільки далеко на обрії гойдався в небі вогненний знак прожектора.
Південно-Західний фронт
1942 р.
--- КІНЕЦЬ ---
У *.txt форматував Віталій Стопчанський
Файл взято з е-бібліотеки www.chtyvo.org.ua