— Арештованого доправлено у камеру для допитів номер дев’ять.
Він відчинив двері камери, увійшов і почув, як за ним клацнув замок.
— Ідіть геть, — сказав в’язень, усміхнувшись.
Психіатра вразила ця посмішка. Дуже сонячна, приємна, тепла посмішка, що випромінювала яскраве світло. Вранішня зоря серед темних пагорбів. Полудневе сонце опівночі — ось якою була ця посмішка. Блакитні очі безтурботно сяяли над цим білозубим виявом впевненості в собі.
— Я тут, щоби допомогти вам, — сказав психіатр, насупившись.
Щось із кімнатою було не так. Він відчув це, щойно увійшовши. Він озирнувся навколо. В’язень засміявся.
— Якщо ви дивуєтесь, чого це тут так тихо, то це тому, що я щойно забив радіо до смерті.
«Агресивний», — подумав лікар.
В’язень угадав цю думку, посміхнувся і заспокійливо махнув рукою:
— Ні-ні, я небезпечний тільки для механізмів, що базікають без упину.
Уламки трубок і уривки дротів настінного радіо лежали на сірій підлозі. Не звертаючи на них уваги і відчуваючи на собі цю посмішку, немов тепло від лампи, психіатр сів навпроти пацієнта у незвичній тиші, наче перед штормом.
— То ви — пан Елберт Врок, що називає себе Вбивцею?
Врок люб’язно кивнув.
— Перш ніж ми почнемо… — Невловимим рухом він зняв наручник із докторової руки, стиснув його зубами так, що той аж заскреготав і хруснув, як горіх, і повернув ураженому психіатру з таким виглядом, неначе зробив їм обом послугу. — Отак краще.
Психіатр дивився на розламаний пристрій.
— Ви ще збільшили розмір заподіяної вами шкоди.
— Мені все одно, — усміхнувся пацієнт. — Як у тій старій пісні: «Хай буде, що буууде!»[29] — Він промугикав її.
Психіатр запитав:
— Ви готові почати?
— Так. Першою або однією з перших моїх жертв став телефон. То було жорстоке вбивство. Я запхнув його у кухонний подрібнювані Але подрібнився він лише наполовину — бідолаха-подрібнювач вдавився. А після цього я застрелив телевізор!
Психіатр хмикнув.
— Випустив шість куль прямо в екран. Видовище його шматочків, що із дзенькотом розлітались на всі боки, було прекрасним. Неначе впала кришталева люстра.
— У вас розвинене образне мислення.
— Дякую. Я завжди мріяв стати письменником.
— Розкажіть мені, коли ви вперше усвідомили, що ненавидите телефон.
— Він лякав мене ще з дитинства. Мій дядько називав його Машиною Привидів. Безтілесні голоси. Я боявся його до смерті. І в подальшому житті я не міг спокійно ним користуватись. Телефон здавався мені якимось нелюдським приладдям, яке може пропустити особистість людини через свої дроти, якщо захоче. А якщо не захоче, то просто відфільтрує вашу особистість так, що голос, який дійде до іншого кінця дроту, буде холодним, як риба. Повним сталі, міді, пластику, чого завгодно, тільки не тепла і справжності. По телефону легко казати не те, що думаєш; телефон перекручує значення слів. Нажити ворога по телефону дуже легко. Ще, звісно, телефон — така зручна річ; просто він завжди поруч і вимагає, щоб ви зателефонували тому, хто не хоче, щоб йому надокучали. Друзі увесь час телефонували, телефонували і телефонували мені. Чорт, у мене не було вільного часу. Як не телефон, то телевізор, як не радіо, то фонограф. Як не телевізор, фонограф чи радіо, то фільми з кінотеатру за рогом, фільми, що проектуються на низькі купчасті хмари із перервами на рекламу. Дощ уже не дощ, а наче змилки якісь. Як не реклама на хмарах, то музична реклама з естради у кожному ресторані; музика і реклами в автобусах, якими я їздив на роботу. Як не музика, то переговори по інтеркому чи мій нічний жах — наручний радіопередавач, по якому друзі і дружина телефонували мені кожні п’ять хвилин. Що такого у цих «сучасних зручностях», що робить їх такими спокусливо зручними? Як це уявляє собі пересічна людина? Ось я, ось у мене є час і ось мій наручник — чого б мені не набрати старого друзяку Джо? «Алоу, алоу!» Я люблю друзів, люблю свою дружину, людство, дуже люблю, але ось дружина телефонує, щоби спитати: «А де ти зараз, любий?» — а наступної миті телефонує друг і каже: «Щойно почув класний непристойний жарт. Був собі один чолов’яга…» — а потім телефонує якийсь незнайомець і викрикує: «Це опитування компанії Файнд-Факс. Яку гумку ви жуєте цієї самої миті?» Ну?
— Як ви почувалися упродовж тижня?
29
Імовірно, мається на увазі однойменна пісня Боба Віллса (автонім: Джеймс Роберт Віллс, 1905–1975) — одного із популярних виконавців вестерн-свінгу наприкінці 30-х рр. XX ст.