Зодчі і мулярі од подиву порозкривали роти. Сам Мандарин од подиву роззявив рота. Шепіт шепотів. Мандарин продовжував:
— І ви зміните подобу нашого міста на дубець, яким побивають і відганяють свиню!
Муляри з криком скочили на ноги. Навіть Мандарин у захваті від слів, що злетіли з його вуст, плескав у долоні і спустився зі свого престолу.
— Хутчіше! — крикнув він. — До роботи!
Коли його люди пішли, завзяті і веселі, Мандарин із любов’ю розвернувся до шовкової ширми.
— Донечко, — прошепотів він, — дай-но я пригорну тебе.
Йому ніхто не відповів. Мандарин рушив за ширму, але нікого там не побачив.
Яка скромниця, подумав він. Тихенько вислизнула і залишила мене торжествувати, немовби це торжество належить мені.
Новина швидко поширювалася містом. Мандарина всі хвалили. Всякий містянин ніс каміння до мурів. Люди запалили феєрверки, і демони смерті та злиднів не барилися в місті, адже всі спільно працювали. Наприкінці місяця мури змінили свої обриси. Тепер місто мало подобу дебелого кийка, яким годиться далеко ганяти свиней, вепрів і навіть левів. Мандарин щоночі вкладався спати щасливий, немов лис.
— Хотів би я побачити Мандарина Ґуань-сі, коли він зачує про цю новину. Стовпотворіння, істерика. Напевно, він кинеться в прірву! Налий мені ще вина, о, донечко, що мислить, немов син.
Та вдоволення, подібне до зимової квітки, швидко в’яне. Того самого дня в палати ввірвався посланець:
— О, Мандарине, недуги, рання туга, лавина, сарана та отруєна вода в криницях!
Мандарин здригнувся.
— Місто Ґуань-сі, — проказав посланець, — що було зведене в образі свині, яку ми відігнали, перебудувавши власні мури на подобу могутнього кия, розсіяло наше торжество зимовим попелом. Тепер їхні мури нагадують собою багаття, в якому згорить наш дубець!
Серце Мандарина пожухло, ніби осінній плід на старожитньому дереві.
— О, боги! Подорожні тепер гребуватимуть нами. Купці прочитають знаки, відвернуться від кийка, який можна так легко знищити у вогні, що поглине нас усіх!
— Ні, — проказав шепіт, упавши сніжинкою з-за-ширми.
— Hi, — повторив приголомшений Мандарин.
— Перекажи моїм мулярам, — дощинкою капнув шепіт, — щоб вони змурували наші стіни в подобі осяйного озера.
Мандарин виголосив усе це, і його серце зігрілося.
— Цим озером води, — казав шепіт і старий, — ми зіб’ємо полум’я і згасимо багаття назавжди!
Місто знову зраділо, коли дізналося, що їх укотре порятував неперевершений Імператор вигадки. Вони побігли до мурів і перекроїли їх ближче до нового образу і подоби, і робили вони це під співи, щоправда, не такі голосні, як минулого разу, адже тоді містяни працювали цілий місяць, а того мусили покинути свої звичні справи, зерно не вродило, тож люди були дещо охлялі та вбогі.
Після цього збігла низка страшних і дивовижних днів, кожен із яких гніздився в попередньому, наче моторошні шкатулки.
— Ох, Імператоре, — вигукнув посланець, — Ґуань-сі перебудував свої мури на подобу вуст, які осушать наше озеро.
— Тоді, — відповідав Імператор, умостившись під самісінькою шовковою ширмою, — збудуйте стіни на подобу голки, якою ми зашиємо ці вуста!
— Імператоре! — викрикнув посланець. — Вони перетворили свої мури на меч, яким зламають вашу голку!
Імператор тремтів і не випускав із рук шовкову ширму:
— Тоді, перемістіть каміння так, щоби вкласти їхнього меча до наших піхов!
— Зглянься! — заридав посланець удосвіта наступного дня. — Вони працювали всю ніч і перемурували власні стіни на громовицю, яка вдарить і розіб’є наші піхви для меча!
Хвороби ширилися містом, немовби зграя злих собак. Крамниці позамикалися. Люд, який тепер нескінченними місяцями невпинно працював над перебудовуванням міських стін, сам нагадував собою Смерть, яка торохтить білими кістьми, як музичними інструментами на вітрі. На вулицях з’явилися похоронні процесії попри те, що стояла середина літа — час, коли всі мають доглядати за іншими та жнивувати. Мандарин так сильно занедужав, що закрив власне ложе шовковою ширмою і вже звідти жалюгідним голосом віддавав архітектурні накази. Слова звучали слабко і ледве чутно, немов вітер попід стріхою.
— Ґуань-сі — орел. Отже, наші мури повинні бути тенетами, у які він утрапить. Вони — сонце, що спече наші тенета. Що ж, ми збудуємо місяць, який заслоне собою сонце!
Ніби зіржавілий механізм, місто повністю зупинилося.
Нарешті голос із-за ширми гукнув:
— Іменем богів, пошліть за Ґуань-сі!