— Ми тут самі-самісінькі, тату? — жуючи, запитав хлопчик.
— Так.
— І ніде ні душі навколо?
— Ніде ні душі.
— А раніше були люди?
— Навіщо ти весь час про це питаєш? Це було не так вже й давно — лише кілька місяців тому. Ти й сам пам’ятаєш.
— Та не дуже. А коли щосили напружую пам’ять, то взагалі геть усе забуваю.
Хлопчик узяв у жменю піску і просіяв його між пальцями.
— Людей було стільки, скільки піску на березі? А що з ними трапилось?
— Не знаю, — сказав чоловік, і це було правдою.
Одного ранку вони прокинулись, і світ був безлюдний. У сусідів на мотузках для білизни все ще розвівалось якесь біле прання; перед ґанками інших котеджів виблискували автівки, котрі вже о сьомій ранку мали виїхати зі своїх стоянок; не чутно було звиклих прощань; не гуділи транспортні артерії міста; не здригалися від власного дзеленчання телефони і не галасували діти у гущавині соняшника.
Лише напередодні він разом із дружиною сидів на терасі, коли принесли вечірню газету, і він, не зважуючись переглянути заголовки, врешті сказав:
— Цікаво, коли Він втомиться від нас і всіх нас змете геть?
— Все це зайшло надто далеко, — мовила дружина. — І не видно цьому кінця. Які ж ми нерозумні, правда?
— Чи не краще було би… — він запалив люльку і випустив кільце диму, — якби ми завтра прокинулись, а в цілому світі ні душі, і починай усе початку!
Він сидів і попихкував люлькою, голова відкинута на спинку крісла, в руках згорнена газета.
— Якби можна було натиснути таку кнопку просто зараз — ти би зробив це?
— Гадаю, що так, — сказав він. — Але без насилля. Просто щоби все зникло з лиця землі, а залишилися лише земля і море, ну і вся зелень — квіти, трава, сади. І звісно ж, тварини також нехай зостануться. Хай зостанеться все, крім людини, котра полює, коли не голодна, їсть, коли сита, котра жорстока, хоча ніхто її не зачіпає!
— Звісно ж, ми залишимося?! — лагідно посміхнулась дружина.
— Я би дуже хотів цього, — задумливо промовив чоловік, — попереду в нас — море часу. Найдовші у світі літні канікули. І ми — на найдовшому за нашої пам’яті пікніку. Лише ти, я і Джім. Жодних поїздок на роботу. І не треба з усіх сил тягтися за Джонсами. Ніяких тобі автівок. Було би непогано винайти інший спосіб подорожувати — щось старовинне. Прихопити величенький кошик із провізією, три пляшки шипучки, а далі за потреби поповнювати припаси у безлюдних крамницях безлюдних міст, і попереду безкінечне літо…
Вони ще довго сиділи на ґанку, і згорнена газета лежала між ними.
Нарешті вона сказала:
— А нам не буде самотньо?
Саме так розпочався ранок нового світу. Вони прокинулись під лагідні звуки землі, що тепер була просто лугом, і міста знову потопали у морі гостролезого різнотрав’я, нагідок, маргариток і в’юнків. Спочатку вони це сприйняли навдивовижу спокійно — можливо, тому, що всі ці роки не надто любили місто, а їхні численні друзі були не такими вже й добрими друзями, та й жили вони вже прірву часу самотою, у механічному вулику.
Чоловік підвівся, визирнув з вікна і спокійно, начебто йшлося про погоду, зауважив:
— Всі зникли.
Він виснував це із відсутності звуків у місті.
Вони снідали не кваплячись, бо син іще спав, потім чоловік випростався у кріслі і промовив:
— Тепер мені треба помізкувати, що робити далі.
— Що робити далі? Але… звісно ж, ти підеш на роботу!
— Ти усе ще не віриш? — засміявся він. — Ти не віриш, що я відтепер не вилітатиму щодня о восьмій десять з дому, поспішаючи на роботу, і Джім не ходитиме до школи? Навчання для всіх нас уже скінчилося! Більше не буде олівців, більше не буде книжок, більше не буде кривих поглядів боса! Ми вільні, дорогенька, і ми ніколи не повернемося до отої заяложеної нудотної рутини! Ходімо!
І він повів її тихими і безживними вулицями міста.
— Вони не померли, — пояснив він. — Вони просто… пішли геть.
— А як же в інших містах?
Він підійшов до телефонної будки і набрав Чикаго, потім — Нью-Йорк і Сан-Франциско.
Тиша. Тиша. Тиша.
— Ось так, — сказав він, кладучи слухавку.
— Я почуваюся винною, — сказала вона. — Вони щезли, а ми тут. І я… щаслива! Але ж чому? Я би мала почуватися нещасною!
— І чому б то? Це аж ніяк не трагедія. Адже їх не катували, не підірвали і не спалили. Вони зникли, навіть не здогадуючись про це. І ми нічого нікому не винні. Наш єдиний обов’язок — бути щасливими. Попереду тридцять років щастя: хіба ж це не чудово?