Після цього вона зникла. Зник і її чоловік.
Двері різко відчинилися. В номер увірвалися адміністратор із персоналом.
Кімната була порожня.
— Але ж вони щойно були тут! Я на власні очі бачив, як вони прийшли, аж раптом — їх нема! — вигукнув адміністратор. — На вікнах залізні решітки. Через них вони не могли втекти!
Під вечір запросили священика, знову відімкнули кімнату і провітрили її, священик покропив святою водою всі закапелки і прочитав молитву.
— А що робити із цим? — запитала прибиральниця.
Вона показала на шафу, де покоїлися шістдесят сім пляшок із «Шартрезом»,[12] коньяком, «Creme de Cacao»,[13] абсентом, вермутом і текілою, сто шість пачок турецьких сигарет і сто дев’яносто вісім жовтих коробок зі справжніми гаванськими сигарами — по п’ятдесят центів за штуку…
Ніч перед кінцем світу
— Що б ти робила, якби знала, що завтра кінець світу і в тебе є лиш одна ніч?
— Що б я робила? Ти серйозно?
— Так, цілком.
— Не знаю. Я про це не думала.
Він налив собі кави. В іншому кутку вітальні, на килимі, двоє дівчаток гралися кубиками у зеленавому світлі ламп-«блискавок». У вечірньому повітрі витав сильний аромат свіжозвареної кави.
— Ну, тоді почни думати вже зараз, — порадив чоловік.
— Не може бути!
Він кивнув.
— Війна?
Чоловік заперечливо похитав головою.
— Воднева чи атомна бомба?
— Ні.
— Бактеріологічна зброя?
— Не вгадала, — сказав він, повільно помішуючи каву. — Просто кінець історії, скажімо так.
— Не впевнена, що розумію тебе.
— Та я і сам не впевнений, просто передчуття якесь дивне. Іноді воно мене лякає, але буває, що я перестаю боятися і роблюся спокійним, як олімпієць.
Він подивився на дівчаток, на мить затримавши погляд на відблисках світла у їхньому русявому волоссі.
— Це вперше сталося десь днів чотири тому. Не хотів тобі казати.
— Про що?
— Про сон. Мені приснилося, буцімто всьому прийшов кінець і якийсь голос сказав, що скоро насправді так і буде. Я жодного разу в житті подібного не чув, але то був точно голос. От він і каже, мовляв, скоро все закінчиться. Зранку я про цей кошмар забув, але коли прийшов у офіс, побачив Стена Вільямса. Була обідня перерва, а він стоїть і так задумливо дивиться у вікно. Я його питаю: «Що це ти тут замріявся, Стене?» А він каже, що приснився йому минулої ночі сон, і лише він почав його розказувати, як я вже все зрозумів. Я думав розказати йому першим, але вийшло навпаки.
— Сон був той самий?
— Той самий. Я сказав Стенові, що мені він теж снився. Його це чомусь не здивувало, він навіть якось розслабився трохи. Потім ми пішли офісом; просто так, знічев’я. Фрази «давай пройдемося» ніхто з нас не сказав, саме собою вийшло. Ідемо ми так і бачимо, що люди скрізь сидять, нічого не роблять, а лише дивляться задумано на столи, на свої руки або у вікна виглядають. Я з кількома поговорив, і Стен теж.
— Їм усім теж снився цей сон?
— Усім. Той же самий сон, до дрібниць.
— І ти повірив у це?
— Ще ніколи не був такий упевнений.
— І коли все скінчиться? Я кажу про світ.
— У нас в цей час буде ніч. І так, услід за темрявою, по всій планеті. На це піде доба.
Якусь хвилину вони мовчали, забувши про каву. Потім підняли чашки і надпили, дивлячись одне на одного.
— Хіба ми це заслужили? — запитала вона.
— Та річ же не в цьому. Просто так склалося. Я бачу, тебе це не дуже тривожить. Чому?
— Ну, в мене теж є причина.
— Така ж, як і в моїх колег в офісі?
Вона небавом кивнула.
— Я не хотіла тобі нічого казати. Це було минулої ночі. Сусідки про це сьогодні говорили. Що вони теж бачили сон. Я гадала, це збіг.
Вона взяла до рук вечірню газету.
— Тут нічого про це не пишуть.
— Всі і так знають, нащо зайвий раз чорнило витрачати.
Він відкинувся на спинку стільця, не зводячи з неї очей.
— Ти боїшся?
— Ні. Завжди думала, що у такій ситуації боятимусь, але мені не страшно.
— І де той інстинкт самозбереження, про який всі стільки торочать?!
— Не знаю. Коли речі мають логічне пояснення, їм не дивуєшся. А тут все логічно — наш спосіб життя лише до такого і міг призвести.
— Хіба ми були настільки погані?
— Але й не надто хороші. Гадаю, в тому-то і біда: ми думали лише про себе, в той час як в інших частинах світу творилися жахливі речі.
12
«Шартрез» — французький лікер, виготовлений ченцями картезіанського ордена у винних льохах Вуарона в Ізері, на кордоні гірського масиву Шартрез.