— А вікарій?
— Він лише зауважив, що хтось із допитаних бреше, приховуючи диявольські каверзи, і що він з’ясує, хто саме.
Я згорнувся на сухому клаптику трави й висмикнув зубами колючку.
— То далеко ти просунувся? — поцікавилася кішка.
— Десь на дві третини. Потрапив у незручну місцину.
— Імовірно, вони спершу пошукають тут, а потім уже візьмуться за околицю. Тому, гадаю, ще маєш трохи часу.
— Заспокоїла. Ви сьогодні виходите?
— Напевно.
— Завтра місяць умре. Хай як воно буде, жодних образ.
— Жодних.
— На шляху до річки я знайшов клапоть котячої м’яти. Якщо ми обоє це переживемо, я пригощаю.
— Дякую.
Вона потяглася. Я теж потягся, ще й позіхнув. Ми кивнули одне одному й розійшлися своїми дорогами.
17 жовтня
Скоро почнеться. Сьогодні народиться Молодик. Сила зростатиме аж до тридцять першого, коли сягне повноти. Це збіг, який збирає нас докупи. Щойно почнеться зростання, ми почнемо свою роботу, яка розділяє нас на табори. На нас чекають цікаві дні, адже за діями гравців стане ясно, відчиняють вони чи зачиняють. Прояв співпраці минулої ночі, цілком можливо, був останній.
Джеку треба було на кладовище по кілька останніх інгредієнтів. Він вибрав далекий відлюдний цвинтар, який ми вже якось відвідували. Господар їхав верхи, везучи лопату й потайний ліхтар, а я тюпав поруч.
Він прив’язав коня серед якихось дерев біля кладовища й рушив далі пішки. Ніч, зрозуміло, була дуже темна. Але за допомогою ліхтаря ми швидко знайшли досить усамітнену ділянку свіжорозритої землі. Джек негайно взявся до роботи, а я пішов чатувати.
Як на жовтень, вечір був приємно м’який. Ширяли кажани, сяяли зорі. Почулися далекі кроки, але йшли не до нас, тож підстав для тривоги я не побачив. Патрулював нашу діляночку я майже недбало. За якийсь час щось величезне промайнуло нагорі, знижуючись. Та воно ні сіло поруч із нами, ні ворухнулося в наш бік. Трохи згодом щось таке саме велике знизилося в іншому місці й теж не поривалося в наш бік; я пильнував, не здіймаючи ґвалту. Ще пізніше я почув, як стежиною прискакали на конях, злізли, рушили пішки. Потім зупинився рипучий віз. Я почув, як його поставили на гальмо. З кількох віддалених місць до мене долинули стишені голоси. Від цієї всеї метушні мені стало ніяково. Я збільшив радіус патрулювання. Прислухавшись, я багато звідки почув, як працюють лопатами.
— А я тебе пам’ятаю! — пролунав трохи знайомий голос. — Ти, як і я, чатовий, зубатий отой.
Це саме робив обхід цвинтарний собака.
— Добривечір! — привітався я. — Так, пригадую. Щось тут раптом життя завирувало.
— Аж занадто, — відповів пес. — Не впевнений, що мені варто підіймати тривогу. Можуть задавити числом. Зрештою, тут самі мертвяки, то чи їм не байдуже? Ці не скаржитимуться. Що старіший я стаю, то консервативнішим почуваюся. Не тягне мене вже на подвиги. Та хотілося 6, щоб усі гості акуратненько позакопували свої ями. Може, перекажеш їм?
— Не впевнений. Я не знаю, хто де копирсається. У нас же не якась там профспілка зі статутом і правилами. Ми звичайно робимо своє якомога результативніше й ушиваємося.
— Добре було 6, якби ви прибрали за собою. Мені менше клопоту.
— Боюся, що говорити можу лише за свого господаря, але він звичайно й так дуже охайно до такого ставиться. Може, з іншими сам побалакаєш?
— Я, мабуть, не зважатиму. Але шкода.
Ми ще трохи пройшлися разом. Згодом з-під пагорба пролунав голос, схожий на Мак-Кебів:
— Дідько! Мені треба ліве стегно, а в цього його катма!
— Ліве стегно, кажеш? — прорипів поруч старечий голос, можливо, Оуенів. — От саме маю тут одне зайве. А печінки в тебе немає? Мені треба.
— Легко перевірити! — була відповідь. — Хвилинку. Є! Міняймося?
— Авжеж! Лови!
Щось майнуло в повітрі, а далі з тріскотом покотилося з пагорба. Хтось заметушився.
— Годиться! Тримай печінку!
Вище на схилі щось ляпнуло, хтось пробурмотів:
— Зловив!
— Агов! — озвалася лівіше жінка. — Коли вже мова про таке, черепа не знайдеться?
— Чому ж ні! — відповів другий чоловік. — Що даси?
— А що треба?
— Пальці!
— Гаразд! Зв’яжу їх докупи мотузочкою!
— Лови череп!
— Є! Чекай, зараз кину твоє!
— А чи не має хтось зламаних хребців повішеника? — спитав низький чоловічий голос із угорським акцентом десь далі праворуч.
Зо хвилину панувало мовчання. Тоді хтось гукнув:
— Є тут якісь потовчені! Але як це з ними сталося — хтозна!
— Може, згодяться. Чи не дасте їх сюди?
Щось біле й торохкотливе промайнуло в зоряному сяйві.
— Так. Вони мені підходять. Чого хочете навзамін?
— Бери задарма! Я вже все. Добраніч!
Почулися звуки квапливих кроків, що віддалялися.
— Бачиш? — сказав старий пес. — Він не зарив яму.
— Мені прикро.
— Я всю ніч кидатиму землю.
— На жаль, я не можу допомогти. Маю власну роботу.
— Кому очі? — гукнули в темряві.
— Мені! — відповіли з російським акцентом. — Одне, будь ласка.
— А мені б друге! — додав шляхетний голос із протилежного боку.
— А чи в котрогось із вас знайдеться пара коливних ребер або нирок?
— Нирки в мене! — озвався новий голос. — А мені потрібен надколінок!
— Що це?
— Колінна кістка!
— Он як? Без проблем...
Виходячи звідти, ми проминули кволого на вигляд білобородого чолов’ягу, який, спершись на лопату, куняв біля брами. На перший погляд можна було б повірити, що це гробокоп вийшов подихати нічним повітрям, але пахнув він Великим Детективом і навряд чи дрімав. Очевидно, хтось забагато набовкав прилюдно.
Джек закутався, і ми прослизнули повз — тіні серед тіней.
Отже, роботу свою ми зробили швидко на втіху всім, за винятком утомленого пса. Такі моменти трапляються рідко, такі моменти швидко минають, але згодом вони незмінно тішать око, упіймані, обміряні й вивішені в хоромах пам’яті, де в лиху годину можна знайти розраду перед хитким полум’ям вогнища.
Перепрошую. Молодик, кажуть, настроює на роздуми. Пора робити обхід. Потому ще трохи поволокти.
18 жовтня
Під час свого першого вчорашнього виходу я відтягнув трупа далі, але він і досі лишався на багнистій ділянці. Я втомився. Джек усамітнився зі своїми предметами. Околицею нишпорила поліція. Вікарій теж кружляв навколо, напучуючи шукачів. Настала ніч. Я прийшов на багнище, відігнав кількох шкідників і повернувся на свій тягучий шлях.
Пропрацювавши понад годину з кількома передихами, я збагнув, що вже не сам. Він був навіть більший од мене й рухався завидно тихо — шмат ночі, що відокремився й линув на тлі трохи меншої чорноти. Він наче відчув момент, коли я усвідомив його присутність, і побіг на мене легкими широкими кроками. Чи не найбільший собака з тих, що я бачив поза межами Ірландії.
Поправочка. Щойно він наблизився, я зрозумів, що ніякий це не собака. На мене пер здоровенний сірий вовк. Задкуючи від трупа, я гарячково згадував, яких покірних поз треба прибирати перед такими ось хлопцями.
— Забирай собі! — сказав я. — Я зовсім не проти. Та воно не в найкращому стані.
Він насував. Страшелезні щелепи, великі очі дикуна... Відтак він сів і заговорив:
— От, значить, де воно.
— Що?
— Зникле тіло. Нюху, ти підтасовуєш докази.
— Я, можна сказати, підтасовую те, що хтось уже був підтасував. А ти хто?
— Ларрі. Телбот.
— По тобі й не скажеш. Попався, вже думаю, вовку в ла... А, он воно що!
— Саме так.
— То ти вовку-Ларрі!. Але ж нині безмісяччя.
— Саме так.
— Ладний трюк. Як тобі це вдалося?