Особи...
Якщо ні Телбот, ні вікарій формально не були в Грі, то я вже мав вірогідну версію щодо центру. Навіть якщо Ларрі таки грав, ця версія все одно трималася купи. Правда, я не мав певності щодо Графа, цей момент ще треба було перевірити. Але вікарій був випадковою змінною. Якщо його врахувати, а Ларрі — ні, то виникала не менш вірогідна версія, і в тому місці я навіть уже був. Якщо врахувати й вікарія, і Ларрі, це давало третій варіант імовірного місця прояву — десь на південний схід, але я ще не збагнув, де саме. Занурений у розрахунки, я ходив навколо верхівки пагорба широким колом, раз по раз задираючи лапу перед брилами — почасти позначаючи лінії, почасти з розпачу.
Тоді мене осяяло, і я закарбував це в пам’яті. Якщо грали вони обидва, третій імовірний центр лежав у великій старій пасторській резиденції, про яку я нічого не знав. У мені, наче захоплений і неабияк наївний цуцик, застрибало збудження. Освячене місце — ось що робило цю версію дуже правдоподібною. Треба перевірити.
І тут я зрозумів, що потребую котячої допомоги.
Сірохвістку мені знайти не вдалося. Коти такі — як треба, їх ніколи немає. Та запас часу ще був.
19 жовтня
Минулої ночі я ходив на розвідку до стародавнього пасторату. Там були ознаки нещодавніх робіт, запахи свіжопиляної деревини, фарби, ґонту. Але садиба зоставалася замкнутою незгірше від єгипетської гробниці, і мені не вдалося зрозуміти, чи там хтось був. Я пішов додому, досі втішений, що більше не мушу тягати трупа. Вітер свистів і носив повз мене сухе листя. З боку будинку Доброго Доктора блискало.
Те, що в колі, замість привітання запропонувало мені французьку пуделиху.
— Не сьогодні.
— Може, щось інше? Будь-що? Мені збіса хочеться на волю — вбивати, шарпати. Я раптом відчуваю приплив сил.
— Твій час прийде, — запевнив я.
Те, що в морській скрині, продлубало дірочку спереду й утупилося в мене величезним жовтим оком. Але сиділо воно тихо.
З шафи на горищі чулося хропіння.
Я призупинився перед дзеркалом у передпокої. Його в’язні знову не плазували, а збилися в одну купу. Глянувши уважніше, я побачив, що вони розташувалися перед маленькою вадою скла, що її я досі не помічав. Невже вони навчилися робити такі дірки зі своєї тюрми до нашого виміру? Хоча вада й була замала, щоби стати їм у великій пригоді, я поклав собі її пильнувати.
Розбудили мене, долинувши з дороги перед будинком, хрускотіння коліс, цокотіння копит і звуки кількох голосів, один із яких співав щось чужою мовою. Потягнувшись і мимохідь попивши води, я вийшов глянути, що діється.
Був гарний свіжий сонячний ранок. Віяли вітерці, під лапами хрумтіло листя. Дорогою сунула валка возів, а з нею — люди в строкатих хустках на головах, підперезані широкими поясами, хто на передку, хто верхи, і всі як один цигани. Прямували вони в бік Телботового будинку, мабуть, на одну з пусток між нами й містом.
— Доброго ранку, Нюху! — почулося з придорожніх бур’янів.
Я підійшов і розглянувся.
— Доброго, Вапнюго! — привітався я, побачивши там його темне звивисте тіло. — Як ся маєш?
— Гаразд. Набагато ліпше, ніж тоді. Дякую за пораду.
— Нема за що. Повзеш кудись конкретно?
— Власне, за циганами. Але вже досить. Згодом ми почуємо, де вони отаборяться.
— Гадаєш, вони зупиняться десь тут?
— Без сумніву. Ми вже давненько їх сподіваємося.
— Он як? Що в них особливого?
— Ну... Та всі вже знають, що Граф тут, тому я зайвого не викажу. Мій господар довго був у Східній Європі, де дещо дізнався про Графові звички. У подорожах його часто супроводжує циганський табір. Растов уважає, що Граф прибув сюди похапцем, щойно дізнався, де буде осередок, а тоді вже послав по свій табір.
— І яка ж тут їхня роль?
— Тепер, коли місяць помер і сила прибуває, стає небезпечніше. Якщо тільки Граф не влаштував собі ще кілька... хм... помешкань, то всі вже наче знають, де його шукати. Отже, хтось із паркановим кілком, вирішивши, що Гра буде ліпша без Графа, може позбавити його права на участь. Він, напевно, бажає, щоб цигани охороняли його вдень...
— Боги милосердні! — сказав я.
— Що?
— А я й не подумав, що в гравця може бути понад одне помешкання. Ти хоч розумієш, як це впливає на схему?
— Прокляття! Щойно збагнув. Кепсько, Нюху. Якщо в нього є запасна могила чи й дві, це зводить нанівець усі розрахунки! Добре, що ти про це подумав, але що нам робити?
— Мій перший порив був не ділитися цим, — сказав я. — Але я усвідомив, що тут необхідна співпраця. Мусимо скласти розклад і щоночі стежити, як він прилітає й відлітає. Якщо він таки має іншу схованку — інші схованки, — треба їх знайти.
— Може, простіше його кілком проштрикнути?
— Задача залишилася б нерозв’язана. Навіть ускладнилася б. А що як він твій союзник? Чи мій? Така жертва може вплинути на результат.
— Правда. Правда. Хотів би я знати, на якому ти боці...
— Не певний, що це вже доречно. Незнання може поліпшити нашу співпрацю.
— Співпрацю... Ти про пильнування за розкладом?
— Щодо нас із тобою я мав на думці дещо більше. Маєш трохи часу?
— То що в тебе на думці?
— Мушу трохи поділитися з тобою результатами своїх розрахунків, але це не страшно. Растов, запевне, уже сам до цього дійшов.
— То у вашій парі обчислювач — ти?
— Точно. Отже, пропоную таке. Я тобі щось скажу, відтак ми рушимо це перевірити. Хоч би що ми знайшли, з цього ми дещо дізнаємося, і воно просуне нас трохи далі.
— Звісно, я згоден.
— Добре. Мої розрахунки показують, що один з імовірних центрів прояву — руїни церкви біля схованки Графа. Не знаю — випадковий це збіг чи ні. Хай там як, це означає, що перевірити те місце ми можемо лише вдень. І бажано просто зараз, бо вже скоро там вартуватимуть цигани.
— Що саме ти хочеш перевірити?
— Хочу, щоб ти спустився туди й поглянув, чи досить залишилося від того місця, щоб воно могло стати осередком події. Я не протиснуся в отвір. Чатуватиму нагорі, попереджу, якщо хтось з’явиться.
— Зроблю, — просичав він. — Рушаймо.
Ми так і зробили.
— І постався-но до цього творчо. Якщо там затісно, але кілька осіб із кайлами й лопатами легко можуть це виправити, дай знати.
— Чи це означає, що Ларрі Телбот у Грі?
— Неважливо, — сказав я. — Це просто одне з можливих місць.
— А інші де?
— Не будь жаднюгою, — відрізав я.
Ми проминули ліс. На галявині не було ні циган, ні ще когось.
— Спершу оглянь крипту, — сказав я. — Через тебе я засумнівався, чи й досі він нею користується.
Вапнюга заповз у отвір, трохи згодом виповз і доповів:
— Він там. І Голка теж. Обоє сплять.
— Добре. Гаразд. Тепер — церква.
Я ходив туди-сюди, нюхав вітерці, дивився на дерева. Нікого поруч не було, ніхто не наближався.
За деякий час Вапнюга виліз.
— Ні, — відзвітував він. — Цілковита руїна, засипана землею й камінням. Нічого не лишилося. Довелося б відбудовувати заново.
Я підійшов до отвору й заліз туди, скільки міг. Він швидко звужувався аж до розколини, у яку змій і лазив.
— Як глибоко ти заліз у ту розколину?
— Футів на десять. Від неї є два відгалузки. Обидва ще коротші.
Я повірив йому, бо це було правдоподібно.
— То що це означає? — спитав змій.
— Це не тут, — відповів я.
— Де ж тоді?
Я швидко подумав. Не хотілося виказувати щось конкуренту. Але в цьому випадку один істинний факт міг би збити змія з пантелику. Факт, що його він і так рано чи пізно дізнався б.
Я вибрався з отвору й повернувся до лісу.
— Вікарій Робертс, — повів я, — добре замаскувався під фанатичного церковника...
— Що це означає?
— Він у грі.
— Жартуєш!
— Ні. Він править опівнічні служби Древнім Богам[9] просто в церкві.
— Вікарій???
— Перевір сам.