20 жовтня
Минулої ночі я на запрошення Сірохвістки зайшов до Джилл, яка й справді поставила мені на задньому ґанку тарілку з наїдками. Цього разу Джилл не була в лахах Шаленої, а волосся, завжди зав’язане у хвіст і сховане під хусткою, розпустила. І тут я усвідомив, що вона значно молодша, ніж здавалося. А ще й готувала добре. Я й не пам’ятаю, коли ще до цього їв так смачно.
Потому ми із Сірохвісткою рушили до пасторату. Ніч була винятково ясна, небосхил ряснів зірками.
— Я от подумав: ти ж на пташок поглядаєш?
— Звісно.
— Чи не бачила десь тут білої ворони?
— Навіть і не раз, бачу вже кілька тижнів. А що?
— Припускаю, що це може бути супутниця вікарія. Але це лише здогадка, не більше. Просто бачив її неподалік.
— Звісно, тепер я її пильнуватиму.
Хтось із арбалетом промайнув на віддалі, прямуючи в інший бік. Ми завмерли, давши йому пройти.
— Це не він?
— Просто якийсь опівнічний парафіянин, — відповів я. — Не сам панотець. Запах не той. Але цього я теж запам’ятаю.
Прожилки високих пір’ястих хмар обрамлювали зорі та самі світилися в їхньому сяйві. Порух вітру ворухнув моє хутро.
— Я ловила щурів, їла зі смітників, бачила, як убивають моїх кошенят. Мене вішали за хвіст і ображали лихі шибеники, — зненацька мовила Сірохвістка. — Аж тоді мене знайшла хазяйка. Вона була вулична сирота. Її життя було ще гіршим.
— Мені прикро, — сказав я. — Я й сам колись бідував.
— Якщо шлях відкриють, світ має змінитися.
— На ліпше?
— Можливо. Та як помуркувати, якщо шлях не відкриють, світ теж може змінитися.
— На ліпше?
— А біс його зна, Нюху. Чи є комусь діло до голодної кішки, за винятком нечисленних друзів?
— Мабуть, в усіх так, хоч би як високо хто літав.
— Але ж...
— Так?
— Хто бідує, схильний стати революціонером, хіба ні?
— Згоден. А інколи — ще й циніком.
— Як ти?
— Мабуть. Що сильніше зміниться світ...
— Ось і пасторат, — раптом сказала вона, призупинившись роздивитися щойно побачену велику садибу, де світилося кілька вогнів. — Я тут ще не була.
— Зовні нічого незвичного, — зауважив я, — і собак тут немає... ну, майже. Пішли ближче й роздивимося.
Так ми й зробили. Обійшли будинок, позазирали у вікна, побачили, як Великий Детектив читає у вітальні під портретом королеви. Треба віддати належне: роль свою він грав віддано — досі був у спідниці. Єдиним ляпсусом можна було вважати хіба те, що він раз у раз попихкував великою кривою люлькою, яку брав із підставки на столику праворуч. Його супутник порався на кухні, готуючи щось перекусити. У будинку було багато темних кімнат. За кухнею виднілися сходи вниз.
— Ось там я й вийду, — сказала кішка. — Піднявшись нагору, я пройду крізь кухню, якщо він звідти вже забереться, і спершу огляну дальню частину будинку. Якщо не забереться, пройдуся довгим коридором із ближнього боку й досліджу там усі темні приміщення.
— Добрий план, — схвалив я.
Ми спустилися на діл і зайшли за ріг до підвального вікна.
— Щасти! — побажав я їй услід.
Сам же вернувся до вікна й дивився на кухню. Чоловік звідти не поспішав. Чогось під’їв, явно чекаючи, доки закипить вода. Відтак вийняв із шафи тарілку й миску, розписані синім на китайський штиб. Ще під’їв, повиловлював із шухляди якесь начиння, добув з іншої шафи одну з тих наявних на кожній кухні білих чашок, що мають золотий обідок і золоту ж квітку всередині, під’їв знову... Нарешті на сходах показалася Сірохвістка. Чи довго вона там вичікувала, завмерши й пильнуючи, я не знав. Щойно чоловік відвернувся, вона прослизнула до сусіднього коридору. Туди я зазирнути не міг, тому взявся ходити навколо будинку, щоб якось згаяти час.
— Знайомишся із сусідами, Нюху? — хтось заявив із дерева, що росло на сході.
— Ретельність ніколи не завадить, — відповів я. — А ти, Ночовію?
— Так само. Але ж вона не грає. Ми цього майже певні.
— Он як? Ви зустрічалися?
— Так. Вона вчора заходила до господарів. Вони вважають її безпечною.
— Приємно чути, що хоч хтось безпечний.
— На відміну від вікарія, га?
— Отже, ти говорив із Вапнюгою.
— Так.
— Я гадав, ви посварилися. Казали, ти скинув його в річку.
— Непорозуміння. Ми його владнали.
— І чим же ти відплатив за звістку про вікарія?
— Нічним маршрутом годівлі Голки. Може, він планує влаштувати засідку та з’їсти кажана, — Ночовій видав якесь хмикання, щось середнє між тюгуканням і зітханням. — Оце був би сміх!
— Не для Голки.
Він знову хмикнув.
— Авжеж, це точно. Я майже чую його вереск: «Це не смішно!» Аж тут — ковть! І останні сміємося ми.
— Ніколи не їв кажанів, — мовив я.
— Вони непогані. Хіба що солонуваті. Слухай, якщо вже я тебе здибав, може, чимось обміняємося? Не надважливим, звісно, але хоч чимось, га?
— Звичайна річ, — сказав я. — Що в тебе?
— Почувши про вікарія, я рушив розгледітися біля його оселі. Натрапив на його супутницю...
— Велику білу ворону, — підхопив я. — Я її вже бачив.
— Гм. Ну, я вирішив не ходити околяса. Підлетів і відрекомендувався. Звуть її Текела[11], і вона, схоже, пасе задніх у Грі, тож прагне надолужити. На обмін вона мала небагато, але собі хотіла лише перелік гравців і їхніх супутників. Я подумав, що вона й так напевне дізнається — як не від мене, то від когось, а так я хоч щось навзамін одержу. Проте вона вже знала, що ти — один із нас, як і твоя подружка-птахожерка. Сказала мені, що бачила тебе кілька ночей тому з іншим великим собакою. Ви волокли якийсь труп до річки. Це ж і був той зниклий полісмен, правда?
— Не буду заперечувати.
— Його вбив ти? Чи, може, Джек?
— Ні, це не ми. Але тіло було занадто близько до будинку, щоб його можна було терпіти.
— І ти просто його позбувався?
— А ти б собі хотів труп на подвір’ї?
— Звісно, ні. Але мене зацікавив насамперед твій приятель. Пролітаючи, Текела впізнала тебе, але не того другого пса. Тож вона полетіла за ним, коли ви розійшлися. Сказала, що він пішов до Ларрі Телбота.
— То що?
— Ми ніяк не могли збагнути, чи він грає. Одним з аргументів проти такого припущення було те, що він не має супутника. А тепер...
— А що в біса робила та Текела в тому полі тієї ночі? — запитав я.
— Імовірно, просто патрулювала округу, як усі ми робимо.
— Імовірно? — повторив я. — Її господар має стосунок до смерті того чоловіка, і вона шукала тіло після того, як я його пересунув. І знайшла. Вона пильнувала мерця, щоби побачити, чи повернеться той, хто його там поклав.
Він помовчав і трохи зіщулився, підібравши пір’я. Тоді мовив:
— Саме це я й хотів тобі розповісти в обмін на інформацію про Ларріного супутника. Але чи ти знаєш, як той убитий загинув? Вона мені розповіла.
Аж тут до мене дійшло. Перед очима в мене постав полісмен, одурманений, приголомшений або просто прив’язаний до вівтаря, перед яким вікарій саме благословляв щось гостре.
— Ритуальне вбивство, — мовив я, — під час однієї з його опівнічних відправ. Убивати було ще зарано. Але це сталося. Тоді він підкинув останки нам, щоб заплутати сліди.
— Він мусив зробити це рано, щоб додатково наснажитися, бо ж почав він запізно. Гаразд. Як розповіси про Телбота, скажу тобі щось інше.
— Щодо чого?
— Щодо Доброго Доктора.
— Згода. Давненько вже про нього не чув. Отже, той пес — приблуда з міста. Кличуть Щасливчиком. Я ділюся з ним харчами, а він робить мені послуги. Біля Телботового будинку він теж вештається, бо Ларрі дає йому недоїдки. Проте той собака завеликий, щоб годувати його регулярно, тому справжнього дому він не має. Інколи вночі його навіть можна побачити в лісі чи полі — на кролів полює.
— Он як, — мовив Ночовій, повернувши голову на дев’яносто градусів і глянувши на пасторат. — Це спростовує одну з нових теорій Морріса. Ти ж обчислювач, вірно?
11
Це ім’я, імовірно, відсилає нас до творчості Е. А. По. У його єдиному завершеному романі під назвою «Повість Артура Ґордона Піма з Нантукету»